В самому центрі Житомира натрапив на такий біг-борд. Добре, що подвиги героя-земляка із Хорошева хоча б так шанують. Ось моя стаття про загиблого бійця Пилипа Слободенюка дворічної давнини в газеті "Ехо":
Трошки не дотягнув до відпустки. Написав рапорт. Але комбат притримував. Бо таких підлеглих бійців можна по пальцях перерахувати. У підсумку – недорахувалися. Околиці войовничого Луганська (село Хрящевате) стали останніми, де Пилип Слободенюк набирав повітря для подиху.
14 серпня. Маковія. В церквах лунали святкові дзвони. А бійці батальйону «Айдар» виконували чергове завдання на передовій. Вів їх за собою командир 1-ї роти (8-ї сотні афганців). Хоча сам він у Афгані й не служив, але володів завидним авторитетом поміж своїми підлеглими, котрих називав «мої соколи». Завдяки чіпкій хватці та бойовій кмітливості 53-річного Пилипа його брати по зброї здобули чимало локальних перемог.
Аж ось із безхмарного неба війнуло негодою. То був «Град». Під безжальним вогнем реактивної системи кільком українським бійцям не знайшлося прихистку. Як підсумок – Олександр Колотвин, Дмитро Дібрівний та Іван Качур загинули. Загинули на Спаса. Доповнив цю героїчну трійцю і їхній командир із Житомирщини.
«Пилип завжди був пліч-о-пліч зі своїми бійцями. Хвилювався за кожного. І постійно нагадував про невідворотність перемоги українців у зоні АТО», – каже «айдарівець» Ігор. Він на одному ліжку спав із командиром під час нетривалого відпочинку між виконаннями нових стратегічних планів. Самому Ігорю звістка про важку втрату надійшла зненацька, коли той оклигував у лікарні від поранень. Рідним загиблого ж повідомили таку інформацію на третій день. Хоча волонтери, котрі підтримують зв'язок з «Айдаром», довідалися про це відразу. Але чекали офіційного підтвердження.
Врешті 17 серпня Володарськ-Волинський район отримав перший «Вантаж-200» зі Сходу України. Тиха територія відверто не очікувала такого сценарію. Тому виникали певні труднощі з супроводженням спецавтомобіля з рефрижератором. Але вони оперативно вирішувалися місцевими активістами.
Далі невтішна звістка почала ширитися поміж односельців Пилипа Слободенюка. Вже за кілька годин недільний футбольний матч на стадіоні у Володарську розпочинався хвилиною мовчання та молитви в пам'ять про загиблого земляка. Під новинами в Інтернеті почали з’являтися подібні підписи: «Ніколи не міг подумати, що мій сусід загине на клятій війні. Мої щирі співчуття рідним і близьким. Це була чудова людина!» (Володимир Артем’єв).
Труну ж із тілом загиблого супроводжував від Луганщини до самого дому Француз. Так-так Француз. Тільки український, із «Айдара». Це такий позивний у закарпатця Михайла – бойового побратима Пилипа. Сам Михайло перед цим утік із сепаратистського полону, в якому перебував понад місяць. Далі у запалі встиг послати міністра оборони Гелетея «на три веселі літери», коли той пропонував «айдарівцям» виконати нелогічний наказ. І ось зараз дістався на Житомирщину, щоб провести в останню путь старшого лейтенанта Слободенюка.
Француз довго розповідає про звитяжні здобутки свого батальйону. Зі щемом згадує, як під час проведення військової операції розійшлися його дороги з командиром 8-ї сотні: він пішов ліворуч, а той – праворуч. Це була остання операція для «володарського героя».
А ще незадовго до цього у місті Щастя Пилип встиг подарувати власне фото журналістці та співачці Анжеліці Рудницькій із підписом та номером свого телефону. Проте дзвінки на цю мобілку вже через 5 днів відлунювали монотонними довгими гудками. Найболючішими вони були, звичайно ж, для дружини Валентини та трьох доньок – Лесі, Лариси та Альони, котрі спочатку лишень здогадувалися про долю свого чоловіка та батька. Допіру цим чотирьом білявкам довелося покривати своє волосся чорними хустинами. І наступного дня хоронити найріднішу людину, навіть наостанок не поглянувши на її тіло (Француз увесь час не дозволяв відкривати домовину, аби не шокувати жінок результатом влучання ворожого фугасу в ціль).
Врешті траурна процесія рушила від будинку на провулку Гагаріна. Духовий оркестр, військовий ескорт і довга колона люду. Подібна кількість односельців півроку тому проводила в останню путь і героя Небесної сотні Віктора Прохорчука. А Пилип Слободенюк теж був на передовій «Майдану 2013-14 рр.» Саме тут він керував 8-ю сотнею афганців, назва якої закріпилася і за його підрозділом у зоні АТО. Саме сюди, після перемоги Революції гідності, сотник нашвидкуруч відправився добровольцем, коли ще українським воякам не вистачало елементарних засобів ведення бою. Саме тут володарський відчайдуха досяг вершин людської поваги від військовослужбовців.
Шкода, що під час жалобної ходи центральними вулицями селища лише одиниці могли засвідчувати зі своїх вуст пошану загиблому воїну вигуками «Герої не вмирають!» чи «Слава Україні!» Та й сама організація церемонії поховання скочувалася до банальності, порівнюючи її з подібними випадками у різних куточках України. По телевізору ж до цього щодня показували, як урочисто прощаються зі своїми полеглими синами інші міста і села. З відспівуванням тіла героя у церквах або найважливіших центральних будівлях, без суєти у виборі маршруту траурного кортежу, без проблем із вибором місця на кладовищі... Виходить, для декотрих чиновників такі непересічні заходи досі зостаються буденною справою. Підтвердженням цьому через тиждень став концерт у Володарсько-Волинському будинку культури з нагоди Дня Незалежності. Пісні, танці, облесливі вітання зі святом – і жодного слова від високопосадовців про захисників Батьківщини, котрі в цей момент ціною власного життя захищають спокій у наших домівках. Мабуть, усе вже було сказано по-протокольному 18-го серпня на селищному кладовищі. І саме там потрійним автоматним залпом українські солдати ознаменували закінчення траурної церемонії за загиблим Пилипом Слободенюком.
Бійця не стало. Але через короткий час, аби вшанувати пам’ять про героя, його побратими, йдучи в бій проти терористів, почали писати ім’я «Пилип» на своїх бронежилетах. Його ж амуніцію та особисті речі доправили рідним окремою посилкою через 10 діб. Тут і камуфляж, і каска, і вже той вічно мовчазний телефон. А ще – нещодавно відновлений військовий квиток. На ньому 53-річний чоловік виглядає значно старішим, грізнішим. І все це – красномовна відплата за мир і спокій у своїй країні, для своїх доньок, котрих татко так хотів побачити всіх у весільних сукнях. Допіру вони можуть лише ділитися безкінечними спогадами про свого батька, як із повсякденного життя, так і з передової. Леся Слободенюк розповідає: «Якось тато зателефонував мені. Голос чувся стривожений. Сказав, що того дня їхній підрозділ втратив чотирьох бійців, але вони з «Айдаром» знищили та навантажили цілу машину ворожих падлюк. І наостанок додав: ми йдемо вперед! А за нами нехай зачищають!»
Окрім найрідніших, згадують про загиблого в повсякденному житті й інші люди. Ігор Охман понад півроку пліч-о-пліч із Пилипом працював раніше у будівельній бригаді в Омську. Доводилося ледь не з однієї миски їсти. «Але складні умови заробітків ні на мить не притлумлювали високих людських цінностей у ньому», – так Ігор характеризує свого тодішнього колегу. Слова у подібному тоні можна й нині почути від колишніх співробітників володарських підприємств – цегельного заводу та «Західкварцсамоцвіти». Тут Слободенюк працював у свої молоді роки. А до цього було навчання у Житомирському сільгосптехнікумі, строкова служба в Німеччині.
Прикметно, що основи своєї бойової витримки Пилип закладав ще в цивільних умовах. Рано помер його татко. Тож, будучи найстаршим із дітей, 20-річний хлопчак усіляко допомагав своїм братам і сестрам. Саме тому вони через десятки років, просячи прощення перед покійним, зверталися до нього, як до батька.
Але останні слова перед самісіньким похованням мовила до свого чоловіка дружина Валентина, з якою наш Герой пройшов понад 30 років життєвого шляху. «Прощавай, мій соколику!» – здетонувало в безхмарній височині. Все, допіру душа ст. лейтенанта Пилипа Слободенюка готова долучитися до небесного війська. Адже Богові потрібні такі архангели!
СЕРГІЙ СІВАЧЕНКО газета «Ехо» (№42, 2014 р.)
