ЦІНА ГРІХА
Ще донедавна, незважаючи на погоду, вздовж дороги, що веде до міста Радомишля, ходила бабуся. Завжди чисто вдягнена, пов'язана темною хустиною. Звали її Ольгою. Вона відвідувала Свято-Миколаївську церкву, не пропускаючи жодної служби. Недаремно колись босоніж ходили на поклоніння до святинь спокутувати гріхи чи подякувати Богу, — щоб відчути поверхню землі, простір, пил доріг, придорожню траву. Щоб подумати, перевернути сторінки свого життя, і пережити все знову. Люди дорослі і розумні, мають відповідати за свої вчинки. Баба Оля, подейкували, замолювала свої гріхи. Та Бог їй суддя, нехай кожен несе свій хрест, даний йому Господом.
Фрагмент із німецької кінохроніки «Сільхозвиставка в м.Радомишль»
1942-го року весна була ранньою і сонячною. Природа, контрастуючи з історичною дійсністю, дихала тихою примирливою красою. Приємно буває спостерігати, як оживає, пробуджується все живе на землі, зеленіє трава, як квітнуть дерева, радісно співають пташки — провісники тепла і миру. Весна — завжди свято. Проте для радомишлян того року вона не була такою радісною – чорна тінь німецько-фашистської окупації накрила місто. Гітлерівські загарбники лютували в Радомишлі та районі – ще в серпні 1941 року вони по-звірячому вбили більше двох тисяч жителів. Здебільшого, це були євреї: більше 500 дітей, жінки, люди похилого віку. Вбито було також десятки комуністів, які не встигли евакуюватися з відступаючою Червоною армією. Така ж доля згодом чекала й на багатьох українців – за програмою Гітлера завойовані землі мали бути звільнені для заселення німцями. В місто прийшло велике, невимовне горе, небачене з часів монгольської навали.
20-го квітня 1942-го року був ясний і сонячний день. Фашисти, на передодні на парканах розвішували оголошення на російській мові (мабуть не знайшлося друкарської машинки з українським шрифтом), в яких зазначалося, що у німців сьогодні «велике свято» — день народження фюрера. І на честь цього найбільшого свята німці зроблять населенню «велику» послугу – біля міської управи на вулиці Шевченка (колишня Бульварна), мовляв, будуть роздавати безкоштовну їжу. Радомишляни тоді казали: «Даремна юшка на двір виливається». На Торгівельній площі (нині Соборна) і театрі організували сільськогосподарську виставку, тут німці показували новітні шляхи на різних сільськогосподарських ділянках. Рейх не скупився на рекламу і загравав з селянами у розпал війни. Навіть був знятий документальний фільм «Сільхозвиставка в місті Радомишлі».
Фрагмент із німецької кінохроніки «Сільхозвиставка в м.Радомишль». Німці в радомишльському театрі.
«Сільхозвиставку» в Радомишлі відвідали багато офіцерів і генералів Вермахту, навіть райхсфюрер СС Генріх Гіммлер. Ставка якого розташовувалась в селищі Гуйва неподалік від Житомира. Командний пункт Гіммлера «Гегевальд» ("Заповідний ліс") будували з жовтня 1941 по липень 1942 р. радянські військовополонені під наглядом есесівців. Територія ставки мала загальну площу 1,2 тис. кв. м і була ретельно замаскована зеленими насадженнями. Наприкінці літа 1942 року тут відбулася нарада найвищих чинів поліції і командирів частин СС, на якій були присутні 100500 осіб. Тоді Гіммлер зачитав відомий план «Ост», який передбачав колонізацію окупованих східних територій. Дотримуючись вищевикладеного плану, вже в серпні 1942 р. Гіммлер віддав наказ організувати навколо своєї резиденції перші поселення «справжніх німецьких селян», висіливши українських селян. У новостворену колонію Гегевальд увійшло 29 сіл, українські назви яких гітлерівці замінили німецькими, а кожен німецький переселенець отримав 20 гектарів орної землі. Дивним чином, місцеві партизани не зробили жодної спроби знищити ставку. Біля Радомишльського театру розміщувалась афіша, яка вказувала, що віднині тут головне управління німецької культури. Над будівлею майорів червоний прапор на білому колі посередині чорна свастика. Біля входу великими літерами написано: «Українцям вхід заборонено», «Тільки для німців» – такі тоді були німецькі стандарти щодо культури та гуманізму. 20 квітня в міському театрі, що поєднував у собі і кінотеатр, зусиллями місцевих артистів для німецьких військових та адміністрації в ночі був даний великий концерт та поставлено виставу «Наталка-Полтавка». Радомишльський художник Анатолій Політ намалював величезний портрет Гітлера, який висів над сценою. Весь день безкоштовно для жителів міста показували фільми з хронікою бойових дій, які вела Німеччина в Європі та Радянському Союзі. В яких демонструвалася велич і переможна хода німецьких армій. В перервах крутили рекламно-ознайомчі ролики, де були зображені в сліпучо-білих вишиваних сорочках дебелі українські хлопці та огрядні дівчата у вишиваних блузках і плісированих спідницях. Перед ними стояв стіл, на якому лежало смажене порося, сало, яблука, огірки, бутель якогось напою. Молоді люди українською мовою розповідали, як їм добре живеться і працюється в Німеччині, і закликали українську молодь «їхати працювати в цю цивілізовану країну». В агітаційних роликах зображувалось, як українські «остарбайтери» чудово живуть у рейху. В кінці великими літерами писалось: «Германія закликає Вас! Приїздіть в чудову Германію. 100000 українців вже працюють у вільній Германії. А ти? Ви повинні радіти, що можете виїхати в Германію. Там ви будете працювати разом з робітниками інших Європейських країн, і тим самим допоможете виграти війну проти ворогів усього світу – жидів і більшовиків». Весь 1942 рік молодь з України вивозилася в рабство до гітлерівської Германії. В місті і районі місцеві поліцаї пачками розносили по хатах повістки на роботу в Німеччині. Постійно йшли облави на базарі, який знаходився на Торгівельній площі (нині Соборна). Німецькі жандарми і поліцаї з місцевих полювали на молодих людей, як колись європейські колонізатори на негрів в Африці. З Радомишля на примусову працю до Німеччини було відправлено 148 осіб, 8 поїхали добровільно, з району – 1185 юнаків і дівчат. Мало хто з них повернувся додому – багато загинули, дехто залишився жити на територіях звільнених союзниками. Тільки через десятиліття до рідних почали надходити листи від радомишлян, які зуміли облаштуватися в різних країнах світу: Канаді, США, Бельгії, Англії, Австралії та інших державах.
В день народження Гітлера німці святкували та веселилися по повній програмі, бо, як вони гадали, мали для цього привід – майже вся Європа і половина європейської частини Радянського Союзу були під їхнім чоботом (хоча повністю окупувати Україну фашистам вдалося тільки 19 липня 1942 року, рівно через рік після того як вони захопили Радомишль). Вночі німці біля військового гарнізону влаштували святковий салют і в небо злітали сотні сигнальних освітлювальних ракет. Вони навіть не боялися партизанів, яких називали бандитами. На той час це були окремі групи жителів, що вирішили ховатися в лісах від окупаційного режиму. Бійці та командири Червоної Армії, які врятувалися від оточення і полону. Та були й інші – ті, що дезертирували з армії, викопали в глухих місцях лісів землянки, в яких ховалися від війни. Приходили вночі до сіл та забирали залишки їжі у населення. В перші роки війни жодних військових дій та диверсій на Радомишльщині партизанами не проводилось. Партизанська війна розпочалася наприкінці листопада 1942-го року, коли з'єднання Ковпака, Сабурова і Наумова, форсували Дніпро і вступили на Правобережну Україну. А в погожу, тиху, зоряну українську ніч 20-го квітня 1942 фашисти горланили свої гімни і співали пісні, без міри пили шнапс, не цуралися і місцевого самогону.
Німецький військовий гарнізон розміщався в приміщенні, де до війни розташовувався артилерійський полк Червоної армії, який передислокували в 1940 році до польського кордону. Вранці, 22 червня 1941 року, німецькі війська розгромили радомишльський полк, який не спромігся зробити жодного пострілу (нині в цьому приміщенні знаходиться школа №5). Німецька військова комендатура розташовувалась поруч в будинку, де до революції розташовувалася Радомисльська міська Управа, а до війни знаходилась Радомишльська міськрада. Німецький гарнізон разом з територією був огороджений високим дерев’яним парканом, та новенькою колючим дротом, мабуть привезеного з Германії. На кутах цього чотирикутника стояли дерев’яні високі оглядові вежі, на яких знаходились кулеметники. Біля дверей військової комендатури цілодобово стояли вартові, які пропускали тільки німецьких військових і «фольксдойче», коли ті показували перепустку. Будинок, в якому знаходилась військова німецька комендатура, вщент згорів під час звільнення міста Радомишля Радянською армією в кінці грудня 1943 року. На цьому місці зараз знаходиться магазин «Імідж».
Будинок магазину «Імідж». Фото Людмили Литвиненко.
Двоє німців, хильнувши оковитої на радощах з нагоди дня народження свого фюрера, вирішили розважитися. Мотоциклом поїхали в село Глухів-1, що неподалік від Радомишля до своєї давньої знайомої – доньки місцевого поліцая. Олька, як її звали односельці, доладня сільська дівчина. З приходом німців її батько відразу пішов на службу в місцеву поліцію. Він майже щодня на підводі привозив додому різне добро арештованих та вбитих фашистами людей, яке віддавалося поліцаям, як платня за холопську службу. А його донька Олька займалася розпустою. Так робили деякі радомишлянки – одні заради матеріальної винагороди в тяжкий і голодний час, інші – щоб врятуватися від примусового вивезення на каторжні роботи до Німеччини. Знаходились дівчата з привабливою зовнішністю, які зустрічались з німецькими військовими, мали щирі любовні стосунки. Вони так шалено кохали один одного, що горе від війни для них мовби слабшало. Сусідів вражала чистота почуттів закоханих. Німецькі солдати скільки могли допомагали їм вижити у тому пеклі. Приносили галети, цукерки, шоколад, консерви, мило і навіть ділилися їжею, яку їм готували на військовій польовій кухні, яка стояла біля водонапірної башти, а дівчата ділилися з рідними. В Радомишлі і районі після таких шалених любовних стосунків залишися десятки німецьких «байстрюків», які виросли сиротами. Вони навіть не здогадувалися хто їх батько. В нашому місті завжди знаходяться «добрі» люди, якщо Ви зробили якесь добре діло, то вони зроблять все щоб Ви його більше не повторили. Є припущення, що багатьом з тих незаконно народжених дітей «добрі люди» - радомишльські жителі все ж розповіли хто їх батько, з самими «найкращими намірами». Незважаючи на докори і удари долі, жінки зуміли виховать дітей порядними людьми. Таким жінкам все життя довелося пронести тугу в серці за перший коханням їхньої молодості. Бережіть свої перші любовні почуття, щоб потім не позбутися памяті. Таким чином, в крові багатьох радомишлян тече німецька кров. Більшість з тих дітей, коли виросли, поїхали на навчання в різні міста. Дехто з них стали шанованими і впливовими людьми, навіть відомими, один з них балатувався на початку 90-х в народні депутати Верховної Ради України від Народного Руху, на жаль не пройшов.
Будівництво будинку Райкому Партії в Радомишлі 1967 рік. Фото Олександра Сахневича
До революції в повітовому Радомислі існував «публічний дім», який тоді називали «Домом терпимості». Він знаходився в готелі-ресторані «Берлін», що після початку Першої світової був перейменований на «Марсель». По статистичним даним на 1900 рік проституцією в місті займалися чотири повії. Фактично ж їх було значно більше, але власник готелю Мордух Вінницький, зареєстрував не всіх «працівниць», щоб платити менше податків державі. Більшість з них були артистками театру, деякі, навіть, - заміжні. В радянський час в цій будівлі розташовувались робітничий готель-столова, який мав народну назву «Вазончики»,тому що на першому поверсі знаходилось багато великих вазонів. Коли німці в липні 1941 року захопили Радомишль, вони дозволили вести службу в Свято-Миколаївській церкві (де комуністи зробили склад зерна), відремонтували пошкоджені боями баню, радіовузол, електростанцію та відкрили в готелі-столовій публічний дім для німецьких офіцерів – навіть червоний ліхтар повісили при вході – і залучили до нього знову здебільшого артисток місцевого театру. Знаходилися тут навіть дружини офіцерів Червоної армії, які не змогли вчасно евакуюватися. Таким чином «блядство» в Радомишлі має давню традицію і глибоке коріння. «Дім розпусти» згорів під час визволення Радянською Армією міста Радомишля в кінці 1943 року. Будівля знаходилась на тому злачному місці, де в 1967 році побудували чотирьохповерховий Районний комітет комуністичної партії України. Нині в цьому будинку районна рада і РДА .
В будинку №7 по вул.. Присуственній розташовувалась німецька окупаційна поліція. Будинок побудовано в 1913 році, до 1917 року знаходилось Радомисльське поліційне управління, з 1921 року – радянська міліція і ЧК,перед війною міліція і НКВС,після війни – МДБ, з середини 50-х років – міліція і КДБ. Нині територіальний центр соціального обслуговування населення ( надання соціальних послуг) Радомишльської районної державної адміністрації. Архівний сектор Радомишльської РДА. Комунальна установа «Трудовий архів». Сучасне фото.
А тим часом, двоє німців в гостях у Ольки пили шнапс, співали і танцювали всю ніч. Та потім, мабуть, не поділивши дівчину, вийшли у вишневий сад і влаштували дуель. Постріли пролунали одночасно. І на землю вкриту вишневим цвітом впали два трупи. Вранці, ще коні воду не пили і треті півні не співали, батько, зрозумівши, що покарання – неминуче, запряг коней і швидко помчав до міста, де доповів місцевому начальнику поліції Антону Рихальському (окупаційна поліція знаходилась в будинку № по вул.. Присуственній, в поліцію німці набирали виключно місцевих українців), що на Глухів напали партизани і повбивали німців. На світанку німецькі жандарми (німецька окупаційна жандармерія знаходилась в будівлі, де зараз розташована школи №3) разом із солдатами оточили село. Обстежуючи і оглядаючи кожен будинок, виганяли всіх: дітей, жінок, літніх людей. По селу було чути поодинокі постріли — то фашисти пристрілювали собак, які заважали їм. Всю громаду зігнали в центр села, оточили. Солдатські автомати хижо виблискували в променях весняного сонця. В повітрі стояла гнітюча тиша, навіть маленькі діти не вередували. Перед натовпом став вгодований, чисто поголений, з серйозним виразом обличчя німецький офіцер і, посміхаючись, лаконічно промовив: «Партизани вбили двох хоробрих вояків великого рейху. В покарання за це всіх розстріляють, а село спалять». На село чекала доля білоруської Хатині та багатьох сіл України. Фашисти мали наказ Гітлера для залякування населення за кожного вбитого німця вбивати двісті заручників, незважаючи на вік і стать. В радомишльському районі було вщент спалено села Хомівка та Меделівка. Під час війни траплялось багато страшних речей з невинними людьми. /p>
З натовпу несподівано вийшов дід Іван у старенькому вицвілому піджаку, який під час Першої світової війни провів два роки в німецькому полоні. Легенький вранішній вітерець розкуйовджував його сиве волосся. Підійшовши до офіцера, опустився перед ним на коліна, перехрестився та зі слізьми на очах, схвильовано, ламаною німецькою мовою сказав: «Хвала Всевишньому, прожив таки і дещо бачив і дещо пам’ятаю. Прожив трохи, хвали Його ласку небесну, Боже прости гріхи наші та не знаходилося в селі ніяких партизанів, а поліцай з дочкою оббрехали односельців і що німецькі військові були п'яні в дошку, пересварилися і застрелили один одного, мабуть, не поділивши дочку поліцая». Німець мовчки вийняв з кишені портсигар і прикурив цигарку. Хвилину нерухомим поглядом, роблячи невеликі затяжки, спостерігав за дідом. Стоячи на колінах, дід Іван бив поклони і безперестанку хрестився. По його неголених щоках стікали струмочки сліз. Офіцер різко повернувся, підійшов до поліцая, з усієї сили вдарив його стеком по обличчю і сказав – якщо з діда впаде хоч одна волосина він особисто повісить поліцая та його дочку. Голосно щось вигукнув солдатам, і ті розійшлися. Небіжчиків погрузили на вантажівку і поїхали до міста Радомишля. Доладня дівчина Оля з обличчям невинної дитини могла через свою розпусту знищити рідне село, та й саму її німці напевно б не пожаліли. Отож недарма на старості літ вона так палко і ревно била поклони, замолюючи свої гріхи. Сотні радомишльських жінок воювали на різних фронтах війни, знаходилися в партизанських загонах та підпільних організаціях. Сотні отримали поранення і стали інвалідами на все життя, багато з них віддали найдорожче – своє життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини. В ті тяжкі роки хто воював, а хто і своїм тілом торгував.
Свято-Миколаївська церква у м. Радомишлі,від огорожі церкви до стіни по периметру були поховані німецькі солдати і офіцери. Фото Віктора Ващенка.
Німці своїх небіжчиків ховали ліворуч біля Свято-Миколаївської церкви. Протягом війни тут було поховано кілька сотень німецьких солдатів та офіцерів. Першими поховали вояків, що повбивали один одного в селі Глухів. І могили насипали, й хрести поставили. Та як наші повернулися, то й хрести поламали, й могили по вітру розвіяли, щоб і сліду від фашистської погані не залишилося. Із споминів старожилів: після війни приїздив до Радомишля батько одного із солдатів. У нього був план утвореного німцями кладовища біля Свято-Миколаївської церкви, там було визначене точне місце поховання його сина. У кожного німця був круглий, розділений на дві частини «смертний» жетон, вироблений із нержавіючого металу. Коли ховали загинувшого військового одну половину жетону клали в труну, другу половину відсилали в Германію з точними координатами місця поховання. Старий чоловік інтелігентного вигляду, у європейському одязі, стоячи на колінах зі слізьми на очах, прохав голову Радомишльської міської ради Павла Оксентійовича Володимиренка (колишнього котовця і фронтовика), щоб дозволив перевезти прах сина на рідну землю в Німеччину. Голова не захотів навіть слухати його, кричав, що ви вороги, що стільки звірства і горя наробили на нашій землі під час окупації - і німцям ніколи не буде прощення. Навіть не дозволив поставити хреста з табличкою. Батько солдата мабуть був всесвітньо відомим вченим, тому що, на той страшний післявоєнний час окрім Й.В. Сталіна йому ніхто не дав би дозвіл на поїздку до Радянського Союзу.
Пройшли роки. П’ятнадцять років тому пошуковці з київського музею Великої Вітчизняної війни відкопали рештки похованих тут німців та перезахоронили на загальному німецькому військовому цвинтарі під Києвом. Та не всіх викопали. Десятки німецьких вояків небіжчиків спочивають під тротуаром біля церкви. Тоді радомишляни і згадали про Ольку і виникла легенда, що вона ходила не тільки замолювати свої гріхи, а й приходила на місце поховання двох загиблих німецьких солдатів – просити пробачення за їх загублені молоді життя.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
Фото з архіва автора
Автор висловлює щиру вдячність радомишлянам за громадянську позицію, моральну та матеріальну підтримку, які допомагають в пошуках Радомишльської старовини, фінансово забезпечують на поїздки наукові-історичні конференції України, в підготовці видання книжок «Радомишльські оповідання», «Радомишль історичний», «Історія і духовні обереги Радомишля», і просто порядним людям, які в наш тяжкий час велика рідкість, втім як і совість: В. Р. Тетерському, М. С. Григоровичу, отцю Андрію (А.А.Співак) с. Велика Рача, В. М. Яцкевичу, О. В. Соболевському, О. М. Ткачуку, А.І. Пироженку, Володимиру Шуневичу, Вадиму Кіплінгу, В. В. Маркову, М. С. Грищенку, С. Д. Горай, В. П. Фісуну, Борису Шльоміну, Г.Ю.Шкідченку, Інні Свінцицькій, Л. В. Свінтицькому, Ю. О. Балашову, Наташі Вітюк, П. А. Прийдуну, В.А. Прохомчуку, В. Й. Шахману, Н.В. Самійлику, Н.А.Данилюк, С.А. Гавриленко, А.Н.Рибачок, В. В. Назаренко, С. В. Бложко, О. Н. Гангальському, В. В.Забігайлу, С. Ю. Мазуркевичу, О. В.Сокотунову, І. М. Кижлаю, В. Н. Смакал, О. В. Смакалу, Н. М. Пятківській, О. В. Бугай, О. М. Романенку, В. М. Романенко, Н. А. Луб’янській, Л. В. Чудовській, В. І. Оцалюку, В. Й. Рязанцевій, Т.В. Рибак, В. С. Дробенку, В. П. Жлуктенку, Є. Ф. Орехівському, М. В. Ващуку, С. А. Зайцю, В. Н. Волинцю, Є. М. Петровій, С. Н. Сичевському, Віктору Бурбі (Бастон), Володимиру Падіарову, С. Ф. Галицькому, В.О. Науменку, О. Є. Степанченку, отцю Володимиру (В. А. Шевцову), Т. І. Шатило, М. Г. Придибайлу, Р.Н. Турбіній, Н. А. Тюрменко, А. С. Близнюку, Валентині Вовк, О. Л. Дроздову, Сергію Примаку, Олександрі Пархоменко, Євгенії Сейко, Анатолію Левашову, Н. Г. Довжик, З. О. Кишковській, Олександру Соболевському, В. А. Сташенко, Володимиру Пресу, Я.Ю. Пресу, Миколі Вовку, Т. М. Мацапурі, О. К. Примак, Є. М. Дурицькому, Г. С. Кулік, Ю. Ф. Тарасевич, Ю. Ф. Герасько, З. М. Тетерський, О. В. Гарбаренко, В. І. Сташенко, М. А. Прилуцькому, Л. Г. Івашкевич, Л. М. Долгополовій, В. П. Косянчуку, Р. О. Красуленку, Л. В. Земцовій, С.В. Миронюку, Г.К. Стрижній, В.Н. Портенко, Л.В. Стасюку, Л.В. Бурбі, Т.В. Томешевській.
Я прожив довге життя, іще застав той час, коли чуйних, доброзичливих і добрих людей було набагато більше чим в наш час. Но кто мог подумать, но кто мог подумать, когда в нас молодость цвела, что настанут времена, что миром будут править деньги, а не хорошие дела!
