Наша розмова в вчителем історії ЗОШ № 4 Людмилою Андріївною Бондарчук. Розповісти про педагога попросили батьки 9-А класу, в якому вона класний керівник. Це чи не найвища оцінка, дана вчителеві. Гарно відгукуються про свою колегу і в навчальному закладі. Характеристика відповідала досвідченому педагогові з багаторічним стажем, та коли Людмила Андріївна зайшла до кабінету, побачила симпатичну дівчину. І з перших хвилин спілкування зрозуміла, що учням із нею комфортно через відкритість, незаангажованість, розуміння тих, хто поруч.
На початку нашої розмови традиційно запитала про те, як вона стала вчителем.
— Вам як, розповісти гарну історію чи правду? — посміхнулась Людмила Андріївна.
— Звичайно, правду. Думаю, що гарна історія не така цікава й інтригуюча.
— Якщо правду, то я взагалі не планувала стати вчителем. У нашій родині складалось так, що були або ті, хто працював у міліції слідчим, або ж педагогом. Приміром, мій дід Антон Антонович Горуля був гарним вчителем математики й одночасно довгі роки очолював Іванівську школу. Але я ще зі школи планувала працювати в міліції і була переконана, що саме так і буде.
Проте трапилось так, що по закінченню школи вступила до Житомирського державного університету імені Франка. Малася бути вчителем української мови й літератури, а ще зарубіжної літератури. Проте згодом на філологічному факультеті виокремили цілий потік для вивчення ще й історії. Тож після закінчення вузу я могла викладати всі ці предмети.
І що цікаво, ще в університеті я всіх запевняла, що ніколи не піду працювати в школу. А мої однокурсники в один голос казали, що я буду працювати в школі, що саме й трапилось. Після закінчення вищого навчального закладу прийшла до школи, мені дали клас. Я швидко звикла до дітей. З ними так цікаво. І вже не захотіла нікуди йти, нічого змінювати в своєму житті. Так і залишилась у школі. Уже і не уявляю себе в іншій професії.
Викладаю не тільки історію, а й інші предмети — українську мову й літературу, «Людина і світ».
— Я вже давно не мала ніякого стосунку до школи. Тож, слухаючи про нинішні реформи в освіті, не можу об’єктивно їх оцінити. З цього приводу багато суджень. Ваша думка щодо цієї реформи.
— Нічого в світі немає сталого. Світ розвивається, змінюється, науково-технічний прогрес стрімко йде вперед. Тож і школа не може стояти на місці. Вона потребує змін. Я і мої колеги це розуміють, проте до всього треба звикнути. Хочу сказати, що на сьогоднішній день програма дуже складна і перенасичена. Приміром, взяти біологію. Там стільки термінів, стільки складної інформації, що на її вивчення потрібно багато часу. До того ж є ще інші предмети, де не менше матеріалу. А дітей ще цікавлять гуртки. Багато ходить у школу мистецтв чи в спортивну. Так що навантаження на них велике.
Хочеться вірити, що реформи в освіті сприятимуть всебічному розвитку дитини, дадуть можливість легше визначитися в житті, розвиватись у тому напрямку, в якому учень хоче і може себе реалізувати.
А ми, вчителі, завжди готові вчитись і вдосконалюватись. Це, правда, ми робимо і без реформ. Як казав Григорій Сковорода, «довго сам учись, якщо хочеш навчати інших. У всіх науках і художествах плодом є правильна практика».
— Світ, і наука зокрема, дійсно не стоять на місці. За минуле століття наука досягла таких темпів розвитку, яких не мала за тисячоліття, а в ХХI взагалі набирає ще більших темпів. Та найбільших змін, як на мене, за будь-яких часів зазнає історія. Вона завжди вигідно переписувалась під той чи інший політичний режим. За роки незалежності України в ній ми відкриваємо все нові й нові сторінки. Як викладати цей предмет, коли за короткі проміжки часу відбуваються колосальні переоцінки цінностей, відкриваються нові документи, з’являється безліч нової інформації?
— Так, це нелегко, але дуже цікаво. Доводиться, окрім підручників, багато читати, бо я — вчитель, я не маю права чогось не знати, хоча знати все в історії неможливо. Зараз багато начитаних дітей. В одному з класів, в якому я читаю історію, є хлопчик, який, здається, знає про все, що є, навіть про марксизм-ленінізм, про що вже деякі діти навіть не чули. У нього завжди складні, можна сказати, філософські запитання. З такими дітьми хоч і непросто, зате цікаво, бо дитина прагне до знань. Та й не тільки він такий. Буває, що не знаю відповіді на деякі запитання, тож признаюся в цьому й обіцяю поцікавитись тим чи іншим фактом з історії і наступного разу розповісти їм. І обов’язково це роблю, бо діти вірять вчителю. Нинішні діти багато знають, тож і мені доводиться постійно вчитись, аби дати відповідь на будь-яке запитання своїх учнів.
Коли тема цікава, хочеться про неї більше знати, прочитати, розповісти. Хоча є й такі, що не викликають великої зацікавленості. Тоді можна просто прочитати сухо й стандартно.
Як учні сприймають викладений матеріал? По-різному. Якщо дитина зацікавлена в чомусь, вона буде вчити й знати, якщо вона байдужа до науки, то й результат відповідний.
— Від чого, на вашу думку, залежить зацікавленість дитини у навчанні?
— Тут багато чинників. Серед них і ставлення до цього в сім’ї. Батьки, як правило, обов’язково стараються купити сину чи доньці гарний мобільний телефон, планшет. Це добре, але є речі, не менш потрібні. Приміром, мама одного учня, котрий якось потрапив до лікарні, купила йому енциклопедію і принесла синові, щоб він не убивав час біля мобільного. І книга в тій родині на першому плані. Звідси в дитини інша зацікавленість, інший результат.
— Коли вже заговорили за батьків, хочу запитати: з сучасними батьками важко працювати?
— Мені не важко. Батьки, як правило, бажають своїй дитині добра і йдуть на співпрацю з учителем. Правда, в деяких моментах декого з батьків я не розумію — у них не просто любов до своїх дітей, а любов сліпа, коли вони стараються дати своїм дітям усе й відразу, надмірно опікуються, не дають стати їм самостійними. Це позбавляє дитину розвитку, заважає їй адаптуватись до життя, за неї роками вирішують всі проблеми. Батьки не розуміють, що така любов тільки заважає сину чи дочці у житті. З такими батьками вчителям інколи доводиться нелегко, вони не хочуть нікого чути, окрім своєї дитини, їхня дитина завжди права. Такі батьки не розуміють, що надмірною опікою вони нічого доброго не роблять для своєї дитини, адже рано чи пізно настає час їй іти в самостійне життя, в якому завжди нелегко і досить багато проблем.
На жаль, є й батьки, котрі взагалі не займаються вихованням своєї дитини, повністю перекладаючи це на школу. При цьому переконані, що саме так має бути.
Батьки й вчителі повинні бути партнерами, бо це дві сторони, які найбільше зацікавлені в успіху дітей. Вони повинні чути одне одного. Культура партнерства в школі — це повинна бути однією з базових цінностей нової школи.
— А з нинішніми учнями легко знаходити спільну мову?
— Діти завжди залишаються дітьми. Крім знань вони потребують уваги, доброго слова, а головне — розуміння. У кожного свій характер, погляд на світ. І тут головне — не нашкодити, ніколи не ображати й не принижувати дитину. А ще потрібно гарно знати свій предмет. Повірте, діти цінують професіоналізм.
Я стараюсь бути для своїх учнів не просто вчителем, який дає знання, не просто педагогом, який виховує у них певні якості, а ще й другом, якому можна розповісти про те, що турбує, поділитись радістю, наболілим.
Дуже зближують нас спільні поїздки. Зі своїми учнями я вже об’їздила пів України. Бували в багатьох історичних і мальовничих місцях. Від цих поїздок враження на все життя, як у дітей, так і в мене. Найближчим часом ми їдемо з ними до Національного академічного драматичного театру і мені Івана Франка у Києві на виставу «Мартин Боруля». Думаю, це не остання наша така поїздка. Життя цікаве й різноманітне. Попереду у нас іще багато цікавих поїздок, уроків.
Ніна Петренко
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
