Це сповідь, а точніше крик душі трьох сестер, які втратили найдорожчу, найближчу, найріднішу людину у житті – нашу матусю…
Історія почалася з того, що в п’ятницю наша мама, Рябчун Марія Сергіївна, потрапила до Малинської МРТМО з скаргою на сильний біль у животі та підвищену температуру. Відразу ж вона була направлена на УЗД. І тут, як гром посеред ясного неба, було озвучено діагноз – рак лівого яєчника. Її поклали в стаціонарне відділення гінекології. Після огляду лікар Горошко С. В. підтвердив даний діагноз . Ми благали виписати нам направлення до Житомирської обласної лікарні, але нам відповіли: « Вам уже нікуди поспішати, сьогодні Вас там ніхто не чекає, здасте аналізи за вихідні та поїдете в понеділок».
Говорять, щоб поставити точний діагноз, хворого потрібно показати декількам спеціалістам. Нашу маму оглянули шестеро лікарів: гінекологи, хірурги, онколог та терапевт. І всі в один голос підтверджували цей страшний діагноз. Лікар-гінеколог Горошко стверджував, що пухлина вже на весь живіт, інші казали, що метастази вже по всьому животі, вузли на всіх органах… Ми ніяк не могли повірити в це та наводили багато доводів, що цього просто не може бути, адже наша мама була на прийомі у гінеколога в липні та проходила всі обстеження і все було в нормі. Нам відповіли, що у наш час ця хвороба розвивається уже швидко.
Моя племінниця, студентка другого курсу медичного університету, дізнавшись про симптоми хвороби бабусі, припустила, що це може бути кістома – доброякісне новоутворення. Це дало нам якусь надію… Сестра відразу пішла до заввідділення Бовсуновського В. В. і сказала, що може це все-таки не рак, а кістома. На що пролунало різке: « Яка кістома?! Це саркома, та ще й четверта стадія! Це ще в її не болі – ви навіть не уявляєте, що Вас очікує…»
Ми вже самі повірили в це, думали, що щось упустили, не помітили. Що ми пережили за вихідні – не описати словами. Біль посилювався, обезболюючі не допомагали. Мама страждала від фізичного болю, а ми від душевної…
І ось настав понеділок, мама ослабла настільки, що не могла стояти на ногах, тиск був 90 на 70, її нудило вже вмістом кишківника. Побачивши її стан, лікарі зрозуміли, що везти її на Житомир не має сенсу. Зібрався консиліум. Нам було сказано наступне: «Все, що ми можемо зробити, це лиш розрізати та вивести стому». Ми були згодні на все, лиш би полегшити її страждання. І маму повезли на операцію…
Десь через півгодини вийшов хірург і сказав: «Діагноз не підтвердився, ні злоякісної пухлини, ні метостаз немає. Стому виводити не потрібно. Це лопнула кіста на яєчнику, тому почався перитоніт. Ми все вичистили, і хоч одужання триватиме довго, але все буде добре. Можливо знадобиться ще одна контрольна операція». Гінеколог Горошко сказав, що це точно не онко, кісту видалили, яєчник лишився на місці.
Нашому щастю та радості не було меж. Але виявилось, що раділи ми занадто рано… Ми телефонували в реанімацію, стан мами був стабільним, але о 23 годині нам сказали, щоб ми їх до ранку не турбували. З шести ранку ми не переставали дзвонити, але слухавки ніхто не брав. Відповіли лиш о половині восьмої, жіночий голос цинічно відповів: « У Вас сьогодні буде свято! Приїдьте, лікар Вам все розповість!» І ми зрозуміли, що це все, кінець… Ми втратили нашу дорогу і кохану матусю. І втратили лиш тому, що операцію зробили занадто пізно. А далі пролунав дзвінок від лікаря: « Приїдьте і напишіть заяву, що вона померла вдома». Це вже було занадто…
Лікарі вислали машину в Коростень за лікарем-паталогоанатомом. Привезли дуже молоду дівчину. І тут всі спеціалісти-медики, що погубили нашу матір закружляли навколо неї, наче чорні ворони. У результаті чого, була написано в заключенні про причину смерті «рак лівого яєчника». Чоловік сестри запитав її:» Ви самі вірите в те, що написали?!». Розгубившись, вона нічого не відповіла і швидко пішла звідти.
Подавати заяву до суду чи прокуратури у нашій корумпованій країні – справа невдячна, це просто немає сенсу. Не згадую жодного випадку, щоб лікар відповів за погублене життя по закону. Але я вірю, що існує Вищий Суд і рано чи пізно кара настигне тих, хтолишив життя нашу матусю. Так само й відповість той патологоанатом, що прикрила всіх на 100% - прикро усвідомлювати, що вона лиш почала свою лікарську практику.
Але є один промінчик світла в цій страшній історії – це медсестри гінекологічного відділення, що з розумінням віднеслися до нашого горя. Вони всіма силами намагалися полегшити страждання нашої мами та й нас постійно заспокоювали і підбадьорювали. Дякуємо Вам за таке відношення, щастя Вам і Вашим сім’ям. Як добре, що ще лишилися ті, що не втратили людяність в сердці та не очерствіли душею до чужого горя.
Карасьова Алла
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті,Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та вTelegram.
