Доктора історичних наук, професора Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, кандидата економічних наук, колишнього Малинського міського голову, члена Національної спілки журналістів України та Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині Володимира Аркадійовича Студінського у Малині та області знають чимало людей. Добре відомий він і в солідних науково-культурних колах, адже не перший рік займається грунтовним вивченням історії рідного краю. Він -- автор більше 300 публікацій, зокрема 17 монографій та навчально-методичних посібників, більше 10 книг, понад 120 наукових статей. Його наукові та краєзнавчі розвідки знаходяться в бібліотеках Малина, Житомира, Києва, Харкова, Луцька, Чернівців та інших українських міст, а також у Сіднеї, Нью-Йорку, Мюнхені, Санкт-Петербурзі, Тель-Авіві, Мінську, Кишиневі.
В.А.Студінського не часто можна побачити в Малині, хоча він і є його мешканцем. Але після закінчення істфаку Київського державного педагогічного університету імені О.М.Горького (1984 рік), він працював вчителем, заступником директора, директором загальноосвітньої школи в с.Ворсівці Малинського району, затим – директором Малинської загальноосвітньої школи № 5 І-ІІІ ступенів, (1984-1990 рр., 1995-1998 рр.). Щоправда більшу частину часу він проводить у столиці та у мандрах по Україні та Європі.
Щоправда, напередодні свого 55-річчя, яке Володимир Аркадійович відзначив 22 квітня, він погодився зустрітися з журналістом газети «Житомирщина» й відверто поговорити про своє захоплення історією та краєзнавством.
— Володимире Аркадійовичу, вас знають у Малині не лише як колишнього мера міста, але як педагога, управлінця та відомого історика-краєзнавця. Звідки витоки любові до історії рідного міста.
— Парадоксальність цієї ситуації ще й в тому, що я народився не в Малині, а в Черняхові. Проте, коли мені було три роки, родина переїхала до Малина і фактично це місто стало моїм рідним. Тому відтепер вважаю, що Малин і Малинщина – моя рідна земля, але й Черняхівщини я не цураюся.
— Все-таки, коли розпочалось таке захоплення історією рідного краю?
— Мабуть, ще у дитячому садку (сміється). Так трапилося, що мої батьки були дуже зайнятими на роботі. Я багато часу проводив із мамою у Малинській ЗОШ № 1, де вона багато років викладала українську мову та літературу. Коли мене вже не знали куди подіти, то відправляли в…музей. У школі тоді створили музей імені Ніни Сосніної, де мені довелося певний час свого дошкільного життя провести саме там. Можливо, що саме тому в мене викликала інтерес історія з раннього дитинства.
— То у шкільні рок ви, швидше всього були активним екскурсоводом музею?
— Ні. Але, коли в неділю приїжджала до школи якась позапланова екскурсія, то моя мама Таміла Миколаївна Студінська, котра була заступником директора школи, відправляла в музей, аби я там проводив екскурсію. Чесно скажу, що я не знав тексту шкільних екскурсоводів, тому притримувався свого маршруту й свого бачення. Та музейною кімнатою це все не закінчувалося: була прогулянка парком до колишнього будинку Миклухо-Маклаїв, а потім до пам’ятника на могилі Катерини Семенівни Миклухи – матері відомого вченого та до інших історичних об’єктів міста. Тому я став цікавитися не лише підпіллям, а й іншими сторінками історії Малина.
— Ви досліджуєте і свій родовід. Можливо хтось із ваших пращурів займався краєзнавством?
— Не можу сказати, що саме краєзнавством, але в нашому роду було багато людей, які не проходили повз історію як сферу заняття. Зокрема, мій дід Микола Костянтинович Філіпович у 1925 році здійснив дослідження життя с. Колодяжного поблизу Мирополя Романівського району. 2006 року зусиллями родичів цей рукопис побачив світ. Гадаю, що він став у нагоді нинішнім місцевим краєзнавцям. Прадід Юрій (Георгій) Мрочковський був священиком і зробив чималий внесок у розвиток шкільництва Київщини наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття. Його діяльність мала вагомий подвижницький характер, що, зокрема, заклала підвалини розвитку національного шкільництва. Мій батько, Аркадій Іванович Студінський, створив одну із найцікавіших домашних бібліотек. Звичайно, що все це якось вплинуло на моє формування.
— Коли ж прийшло остаточне усвідомлення, що історія і краєзнавство можуть стати Вашим професійним заняттям у житті?
— Не знаю чи це було остаточно усвідомлене рішення, але у 1975 році я був у числі переможців республіканського історичного конкурсу, який організувала і проводила газета «Сільські вісті». Уявіть собі відчуття шестикласника, який самостійно у групі дорослих осіб, які теж стали переможцями цього конкурсу, самостійно мандрує туристичним потягом по Білорусії. А для того щоб перемогти у конкурсі, то потрібно було виконати чимало творчих завдань краєзнавчого плану. Того ж року у «Сільських вістях» була опублікована моя перша краєзнавча розвідка. У 1979 році, коли вчився, у випускному, десятому, класі виграв ще один подібний конкурс і то вже було остаточне переконання, що вступатиму на історичний факультет. У Житомирі такого факультету не було, то залишалася Вінниця, куди ходили прямі автобуси з Малина та Київ. Вибір припав на столицю.
— Навчання в інституті не заважало займатися краєзнавством?
— Навпаки, допомагало, оскільки істфак давав хорошу не лише інформаційну а й методичну базу. До того ж, у бібліотеках Києва можна було працювати з оригіналами текстів, які так чи інакше були пов’язані з історією краю. Вдалося також потрапити і до архівів, що на той час для студента було практично неможливо. Також кілька разів їздив працювати у центральні наукові бібліотеки Москви. Якось вдалося прорватися ще той час. Звичайно, що я не мав широкого доступу до документів, але досвід роботи отримував колосальний. І вже у студентські роки мав кілька публікацій з історії рідного краю, написаних на базі серйозних документів. Одним із позитивних наслідків такої систематичної роботи в архівах та бібліотеках була перемога в Республіканському конкурсі студентських наукових робіт. Тоді я для себе зробив кілька висновків, які стали якщо не принципами, то серйозними засадами в житті?
— Якщо не секрет, які саме?
— Скажу лише про одну. Я тоді зрозумів, що неможливо стати першокласним істориком, не займаючись краєзнавством.
— І повернувшись після інституту на рідну землю, активізували свою краєзнавчо-пошукову роботу?
— Частково так, оскільки регулярно почав публікуватися в районній пресі з питань історії Малина. До того ж робота в школі давала можливість мені спілкуватися з різними цікавими особистостями краю. Також у другій половині 1980-х років на Житомирщині почалось бурхливе відродження краєзнавства, що призвело до відродження діяльності товариства дослідників Волині.
— Знаю, що ви людина, котра придумала сучасну назву товариства?
— І так, і ні. До установчих зборів товариства мене доля звела з такими відомими краєзнавцями області — Георгієм Павловичем Мокрицьким та доктором географічних наук Миколою Юхимовичем Кострицею. З першим я познайомився у 1985 році, з другим — у 1987. Але, що цікаво, з обома я вийшов на контакт через редакцію газети «Комсомольська зірка». Перша наша розмова з Миколою Юхимовичем точилася навколо того, що варто об’єднати зусилля всіх краєзнавців області. Тому саме М.Ю.Костриця став тією фігурою, котра почала навколо себе організовувати краєзнавчий рух. І вже наприкінці 1989 року стало зрозумілим, що варто відроджувати діяльність Товариства дослідників.
— І як з’явилася сучасна назва організації?
— 5 січня 1990 року в Житомирській обласній бібліотеці відбулися установчі збори, на які приїхали краєзнавці з різних куточків Житомирщини. Постало питання як назвати товариство, оскільки Товариство дослідників Волині на той час вже діяло в Луцьку. Тому повторюватися не було смислу, хоча така назва історично зародилася на початку ХХ століття в Житомирі. Тому, після певних дебатів я запропонував до назви Товариства додати — Житомирське, а М.Ю. Костриця – науково-краєзнавче. Тому так і вийшло в сумі – Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідників Волині.
— Ви не рахували скільки маєте публікацій із питань краєзнавства, зокрема історії Малина?
— Мені важко так відразу сказати. Думаю, що половина з усього опублікованого, а це трохи більше двохсот назв. Тут є книги, брошури, наукові статті, суто краєзнавчі розвідки. Щодо малинської тематики, то вона займає відсотків дев’яносто з загального числа краєзнавчих публікацій.
— Мені стало відомо, що останніми роками ви розширили діапазон своїх краєзнавчих досліджень не лише в межах області?
— Швидше це науково-історичні дослідження, аніж краєзнавчі. Проте, дійсно, у минулому році закінчив книгу з історії селища Пісківка, що в Київській області. Зараз вирішуються організаційні питання виходу книги. Також щороку по кілька публікацій маю з теми творчості письменника-земляка, лауреата Огієнківської премії Юрка Гудзя.
— Чим вас так зацікавив Юрій Петрович Гудзь? Якщо я не помиляюся він родом із с.Немильні Новоград-Волинського району. І це нібито ж не ваш ареал дослідження?
— Розумієте, Юрко Гудзь – це не просто помітна постать в українській літературі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Це самобутній та геніальний письменник рівня Олександра Довженка. Але у мене мотив інший. Ми вчилися з Юрком в одній академічній групі на історичному факультеті. Тому, я просто не можу пройти повз нього, його життя, творчість, філософські роздуми. Звичайно, що апогеєм цих досліджень стала б книга, але це поки є творчий процес, який вимагає відповідних інтелектуальних, творчих, організаційних і матеріальних зусиль.
— Як ви ставитеся до різного роду нагород і відзнак у сфері краєзнавства?
— По-філософські. Будь-яка відзнака діяльності, і не лише в краєзнавстві, є певним визнанням, певною матеріалізацією твоєї праці. Якщо ти не маєш відзнаки, то твоє визнання десь попереду. Варто здійснювати свою роботу найкращим відомим тобі чином, а час сам за все подбає. Найважливішим аспектом діяльності краєзнавця, очевидно, є не сама відзнака у вигляді якогось документу, а самі публікації, які служитимуть у майбутньому для пізнання минувшини рідного краю. Зараз ти є сучасністю, але потім сам перетворюєшся в історію.
— На вашу думку, чи є перспектива розвитку краєзнавства на Житомирщині?
— Звичайно є. Повинен сказати, що є талановита і працьовита молодь, яка глибоко досліджує краєзнавчу тематику, працює в архівах, здійснює публікації. Тут доречно було б сказати, що вони далеко не всі фахові історики. Але краєзнавство стає їх суттю життя. І це дуже добре, що такі люди є.
— Дякую за розмову й бажаю вам подальших успіхів у житті та науковій діяльності.
— Дякую.
Інтерв’ю вів Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.
Володимир Аркадійович Студінський.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
Залиште коментар