Друга чатина інтерв'ю з Миколою Омельчаком. Початок читайте тут.
— Ви знайомі з дуже багатьма відомими людьми, але ще з раннього дитинства ви знайомі з Ніною Матвієнко, виховувалися з нею в одному інтернаті. Можете розповісти про ваше знайомство та дружбу із нею.
— Ми зустрілися з нею в серпні 1959 року. Я приїхав з Іванківського дитячого будинку Андрушівського району в Потіївку. Тоді лише організовувалася школа-інтернат, директором якого був Дмитро Максимович Топчій. Він був чудовим директором і педагогом, як і весь колектив інтернату.
Я дуже добре пам’ятаю нашу зустріч. Приїхала мама Ніни — Антоніна Ільківна Матвієнко і привезла з собою семеро дітей, серед яких була й Ніна. Дмитро Максимович сказав, що не може прийняти в інтернат усіх дітей, максимум трьох. У них в сім’ї було одинадцятеро дітей. Жили вони дуже бідно. В інтернат взяли Ніну та її сестер Валю і Поліну.
Ми разом з Ніною почали займатися в шкільному хорі, співали з нею дуетом. Першу пісню, яку вона співала сама, був «Жайворонок» Глінки, а дуетом ми співали «Гуде вітер вельми в полі». Нас об’єднала пісня, слово, поезія, вона дуже її любила. Була дуже акуратною, простою, веселою. З її подругою Людмилою Марченко, яка дуже гарно співала, часто збиралися разом, щоб поспівати.
Далі наші шляхи розійшлися. Я почав працювати в управлінні культури, й ми зустрілися, коли Ніна, Валя та їх мама вийшли на сцену, де я був членом журі. З тих пір ми поновили нашу дружбу, яка продовжується і до сьогодні. Не було такого, щоб перебуваючи в Києві, я не заїхав до неї. За філіжанкою чаю любимо поговорити про життя, про творчість, я можу їй розповісти те, що мені наболіло, як і вона мені.
Дехто говорив, що їй пора вже сидіти вдома і глядіти онуків, але її не примусиш сидіти вдома. Вона дійсно національна гордість України. Коли збиралася Валентина Ковальська, Марічка Миколайчук, я та Ніна, було про що поговорити. Я був дуже приємно вражений, коли вона запросила мене до себе, я познайомився з Іваном Миколайчуком, саме після фільму «Тіні забутих предків». З нами був тоді також Сергій Параджанов.
— Помітив, що ви особливо цікавитеся народною культурою, у вас, можна сказати, особливий пієтет перед нею. Звідки такий інтерес?
— Пам’ятаю, двоюрідна сестра мені вишила сорочку, коли я був у дев’ятому класі. Я в ній почав залюбки ходити до школи. Мене просили її зняти, але я продовжував ходити, взяв її з собою в Казахстан, і коли вступав в училище культури.
Коли приїздив у Карпати, де живе моя рідня, в Турківський район, мені дуже подобався народний одяг, який там носили. Всі мої рідні вишивали, навіть двоюрідний брат Сергій, і я почав біля них також потроху вишивати.
У Попільні жила сім’я Пашенних, де всі вишивали. До них я також заходив, дивився їхні роботи. Це мене дуже вражало. Ще на мене вплинули роботи художника Костянтина Кузьмича Камишного. Я був цим заворожений, мене це почало цікавити. Де б я не жив, я хотів, щоб все було у вишиванках. До цих пір не люблю синтетики, хочу, щоб усе було в народному стилі.
Особливо я вдячний зустрічі з Ярославом Маркіяновичем Чуперчуком, який перед війною у Станіславі (тепер Івано-Франківськ — ред.) організував фольклорний театр. Це був видатний український балетмейстер, етнограф, артист, унікальна особистість у гуцульській хореографії. Мій син навчався у військовому ліцеї, і через мого кума ми потрапили до Чуперчука. Коли я прийшов до нього, вся оселя була завішена костюмами ручної роботи. Вони не просто висіли, а використовувалися на святах, різних дійствах. Він мені фактично і дав поштовх займатися народною творчістю. Перед зйомками фільму «Тіні забутих предків» його запросив Параджанов, щоб відтворити народні костюми та обрядові дійства.
Потім у мене були зустрічі з Іваном Гончаром і Василем Скуратівським. З Іваном Гончарем ми були в наукових експедиціях на Коростенщині, Народиччині, в Ємільчинському районі. А потім з Василем Тимофійовичем стали близькими друзями. Я їздив з ним на Вінничину, Хмельниччину.
Кажуть, якщо хата без дитини — це не хата, якщо хата без пісні — теж не хата, хата без рушника — взагалі не хата. Хочеться, щоб в кожній оселі були вишиті рушники не просто для прикраси, а як обереги.
— Миколо Павловичу, ви добре знаєте український фольклор, зокрема і Полісся. Якщо говорити саме про Житомирське Полісся, які його особливості в порівнянні з іншими регіонами — Слобожанщиною, Поділлям, Закарпаттям?
— Полісся загалом є рівнинним регіоном, тому й пісні в нас спокійні, неквапливі, «рівні». Якщо візьмемо Карпати, Прикарпаття, Галичину, бачимо і в піснях, й у вишивці яскравість, насиченість. У Карпатах, на Закарпатті поширені жваві пісні, коломийки. На Слобожанщині, у степовій зоні, пісні більш «розлогі», протяжні, як степ. Якщо взяти такий характерний для Полісся танець «Ойра», він поєднує швидкість з поважністю. Південь Житомирської області, Любарський, Ружинський район — це вже Поділля. Полісся вирізняє те, що життя тут було непросте, що й визначало тематику пісень, тому вони в нас не надто веселі, протяжні. Але час іде, й кожна епоха вносить свої корективи, до нас уже проникло багато елементів із Західної України.
Тематично в нас переважають родинно-побутові, календарно-обрядові, обрядові пісні. У степовій зоні це, в основному, козацькі пісні.
— Які в нас були традиційні промисли?
— Якщо говорити про вишивку, для нас більш характерна вишивання гладдю. Українська вишивка має понад 200 різновидів. Хрестик прийшов до нас понад сто років тому з Європи. Він був більше розповсюджений у Західній Україні. Що цікаво, для нас притаманні неяскраві кольори — зелений, чорний, білий, сірий. Яскравих кольорів було дуже мало. Для поліщуків притаманне було ткацтво, яким, приміром, займалася сім’я Пінькевичів із Потіївки. Для нас нехарактерні були орнаменти. Пізніше у нас з’явився природний і квітковий орнамент, які були оберегами. Прикладоми можуть служити роботи майстра народної творчості Надія Володимирівна Старченко з Чопович. Її роботи ми експонували на Всеукраїнській акції «Мистецтво одного села», Міжнародному центрі культури в Києві. Спочатку дехто говорив, що це не мистецтво, це масова культура. Але пізніше її роботи отримали високу оцінку спеціалістів.
Для нас властиве і лозоплетіння. На жаль, школи лозоплетіння немає. Поширене в нас було і короплетіння. Виготовлялися в нас і вироби з кераміки. Коростень, Баранівка, Кам’яний Брід — в цих регіонах було зосереджено виробництво кераміки, бо для цього була потрібна спеціальна глина. У нас виготовлявся чорні, коричневі, темно-червоні вироби — все залежало від глини.
А саме для Малинського району характерні ткацтво, лозоплетіння та вишивка.
— Ви говорили про те, що проходили практику в Прибалтиці. Чим відрізняється фольклор, народні промисли, менталітет балтійських народів від нашого?
— Там поширений хоровий академічний спів. Уся Прибалтика співає академічно. Музика в них прохолодна. Як такого народного співу там немає. Я був у Прибалтиці 1972 року, коли проходило свято сторіччя пісні. Для них національне свято пісні й танцю — це вже традиція. У них збереглися народні танці, які у своїй більшості нешвидкі, «рівнинні». Поширені хороводи, завиванці. Поширено в них плетіння вінків, ткацтво. Вишивка зовсім інша. В них є шведська, норвезька, латвійська школи вишивки. Як і ми, вишивають гладдю, і своєрідним балтійським швом. Вишивка в них більш сувора: звичайні нічим не розбавлені смужки, мережива дуже прості — не повинно бути нічого зайвого. У нас вишивка розмаїтніша, а в них суворіша. Розвинене в них гончарство та дерев’яні скульптури. Особливо останнє поширено в Литві, де скульптури з релігійними та міфічними образами. В Естонії, наприклад, таке є, але не в такому немає.
І у своїх манерах ці народи поважні та стримані. Але в нас є і багато спорідненостей. Роботі в Прибалтиці я завдячую моїм наставникам Янісу Думіньшу, Густаву Ернеськеу, Імонту Цепіітісу.
— Останнім часом наштовхуюся на думку, що народна культура поступово перетворюється на своєрідний музейний експонат. Змінюється світогляд людей, побут, загалом суспільне життя. Мені здається, що традиційне народне мистецтво зараз відтворюється і не є органічною частиною життя навіть мешканців сіл. Чи погодилися б ви з такою думкою?
— Я погоджуюся з тим, що зараз йде відтворення народного мистецтва. Гарними прикладами є Опішня, Решетилівка, Петриківка, де кожна хата — це музей. Зараз відкрили училища, де навчають народним промислам. Дійсно зараз йде відтворення, але на Поліссі я цього поки не бачив, тут ще жива традиція. Хотілося б, щоб відтворювали те, що колись було. Це намагаються робити чопівці.
— Знаю, що ви зібрали велику кількість речей народного побуту, навіть передали один рушник, вишитий на Малинщині, в музей Українського мистецтва в Монреалі. Чи не думали ви в Малині створити народний музей?
— Тема створення музею в нас увесь час піднімається. Хотілося б, щоб за приклад взяли Переяслав-Хмельницькому, де є музей рушника, музей ікон, музей старожитностей. Там багато музеїв, вони фінансуються державою. А також музеї Радомишля.
Прикладом для малинчан є родина Романчуків із Савлуків. Вони зробили домашній музей. Вони відродили традиційну Поліську хату, чим я приємно вражений. Там вже зібрано сотні експонатів. До них приїжджають люди з Полтавщини, Київщини. Їх приклад став і для Лесі Шиханцової з селища Чоповичі, яка також створила домашній музей чоповицького регіону.
Я дуже хочу, щоб у нас прониклися створенням у місті музею, не дивлячись ні на які труднощі. Василь Іванович Тимошенко працює над цим, і дай Боже, щоб його зусилля увінчалися успіхом, щоб він відчув підтримку й зацікавленість керівництва. Аби показати майбутньому поколінню, як жили наші батьки, дідусі, бабусі, загалом наш регіон. Багато безцінних матеріалів губиться. В людей у домашніх архівах збереглися безцінні речі, а хотілося, щоб їх бачили і відчували в цьому потребу.
Я продовжую збирати матеріали. Частину я віддав у музей Івана Гончара. Я більше не знаю куди я можу їх дати, щоб вони були виставлені. Зараз поки призупинив збирання.
— У нас весь час говорять про потребу виховувати культурну людину. Яка людина, на вашу думку, є культурною?
— Культурну людину формує те, що вона взяла від батьків, чим вона поповнила себе за своє прожите життя і, як вона себе подає. Культура людини — в її духовному стані, відношенні до оточення. Це і простота, і щирість, і відвертість, і доброта, і порядність, і працелюбство. Це все має бути не на показ, а бути присутнім щоденно, в будь-якій ситуації. Людина може бути, до прикладу, звичайним токарем, але надзвичайно інтелігентним. Аристократизм треба виховувати в собі. Шкода, що зараз немає уроків, які колись були в пансіонах, де вчили манерам поведінки. Людина сама себе виховує, але на кращих надбаннях культури.
— Ви вже більше 50 років працюєте у сфері культури. Що дає вам сили й наснаги займатися цією справою?
— По-перше, я із тих, хто любить людей. По-друге, люблю життя, природу. Бувають і моменти відчаю, але все ж по натурі я оптиміст. Якщо я перестану працювати — для мене це буде кінець. Я не можу закритися в чотирьох стінах, я люблю весь час спілкуватися з людьми. Хочеться щось робити, але робити по-справжньому.
Володимир Петренко
На фото: Микола Омельчак і народний артист України Павло Дворський
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
