Погода
Погода у Малині

вологість:

тиск:

вітер:

Микола Омельчак: Культура людини — в її духовному стані, відношенні до оточення

Версія для друкуВідправити електронною поштоюPDF версія

Друга чатина інтерв'ю з Миколою Омельчаком. Початок читайте тут.

Ви знайомі з дуже багатьма відомими людьми, але ще з раннього дитинства ви знайомі з Ніною Матвієнко, виховувалися з нею в одному інтернаті. Можете розповісти про ваше знайомство та дружбу із нею.

— Ми зустрілися з нею в серпні 1959 року. Я приїхав з Іванківського дитячого будинку Андрушівського району в Потіївку. Тоді лише організовувалася школа-інтернат, директором якого був Дмитро Максимович Топчій. Він був чудовим директором і педагогом, як і весь колектив інтернату.

Я дуже добре пам’ятаю нашу зустріч. Приїхала мама Ніни — Антоніна Ільківна Матвієнко і привезла з собою семеро дітей, серед яких була й Ніна. Дмитро Максимович сказав, що не може прийняти в інтернат усіх дітей, максимум трьох. У них в сім’ї було одинадцятеро дітей. Жили вони дуже бідно. В інтернат взяли Ніну та її сестер Валю і Поліну.

Ми разом з Ніною почали займатися в шкільному хорі, співали з нею дуетом. Першу пісню, яку вона співала сама, був «Жайворонок» Глінки, а дуетом ми співали «Гуде вітер вельми в полі». Нас об’єднала пісня, слово, поезія, вона дуже її любила. Була дуже акуратною, простою, веселою. З її подругою Людмилою Марченко, яка дуже гарно співала, часто збиралися разом, щоб поспівати. 

Далі наші шляхи розійшлися. Я почав працювати в управлінні культури, й ми зустрілися, коли Ніна, Валя та їх мама вийшли на сцену, де я був членом журі. З тих пір ми поновили нашу дружбу, яка продовжується і до сьогодні. Не було такого, щоб перебуваючи в Києві, я не заїхав до неї. За філіжанкою чаю любимо поговорити про життя, про творчість, я можу їй розповісти те, що мені наболіло, як і вона мені.

Дехто говорив, що їй пора вже сидіти вдома і глядіти онуків, але її не примусиш сидіти вдома. Вона дійсно національна гордість України. Коли збиралася Валентина Ковальська, Марічка Миколайчук, я та Ніна, було про що поговорити. Я був дуже приємно вражений, коли вона запросила мене до себе, я познайомився з Іваном Миколайчуком, саме після фільму «Тіні забутих предків». З нами був тоді також Сергій Параджанов.

Помітив, що ви особливо цікавитеся народною культурою, у вас, можна сказати, особливий пієтет перед нею. Звідки такий інтерес?

— Пам’ятаю, двоюрідна сестра мені вишила сорочку, коли я був у дев’ятому класі. Я в ній почав залюбки ходити до школи. Мене просили її зняти, але я продовжував ходити, взяв її з собою в Казахстан, і коли вступав в училище культури.

Коли приїздив у Карпати, де живе моя рідня, в Турківський район, мені дуже подобався народний одяг, який там носили. Всі мої рідні вишивали, навіть двоюрідний брат Сергій, і я почав біля них також потроху вишивати.

У Попільні жила сім’я Пашенних, де всі вишивали. До них я також заходив, дивився їхні роботи. Це мене дуже вражало. Ще на мене вплинули роботи художника Костянтина Кузьмича Камишного. Я був цим заворожений, мене це почало цікавити. Де б я не жив, я хотів, щоб все було у вишиванках. До цих пір не люблю синтетики, хочу, щоб усе було в народному стилі.

Особливо я вдячний зустрічі з Ярославом Маркіяновичем Чуперчуком, який перед війною у Станіславі (тепер Івано-Франківськ — ред.) організував фольклорний театр. Це був видатний український балетмейстер, етнограф, артист, унікальна особистість у гуцульській хореографії. Мій син навчався у військовому ліцеї, і через мого кума ми потрапили до Чуперчука. Коли я прийшов до нього, вся оселя була завішена костюмами ручної роботи. Вони не просто висіли, а використовувалися на святах, різних дійствах. Він мені фактично і дав поштовх займатися народною творчістю. Перед зйомками фільму «Тіні забутих предків» його запросив Параджанов, щоб відтворити народні костюми та обрядові дійства.

Потім у мене були зустрічі з Іваном Гончаром і Василем Скуратівським. З Іваном Гончарем ми були в наукових експедиціях на Коростенщині, Народиччині, в Ємільчинському районі. А потім з Василем Тимофійовичем стали близькими друзями. Я їздив з ним на Вінничину, Хмельниччину. 

Кажуть, якщо хата без дитини — це не хата, якщо хата без пісні — теж не хата, хата без рушника — взагалі не хата. Хочеться, щоб в кожній оселі були вишиті рушники не просто для прикраси, а як обереги. 

Миколо Павловичу, ви добре знаєте український фольклор, зокрема і Полісся. Якщо говорити саме про Житомирське Полісся, які його особливості в порівнянні з іншими регіонами — Слобожанщиною, Поділлям, Закарпаттям?

— Полісся загалом є рівнинним регіоном, тому й пісні в нас спокійні, неквапливі, «рівні». Якщо візьмемо Карпати, Прикарпаття, Галичину, бачимо і в піснях, й у вишивці яскравість, насиченість. У Карпатах, на Закарпатті поширені жваві пісні, коломийки. На Слобожанщині, у степовій зоні, пісні більш «розлогі», протяжні, як степ. Якщо взяти такий характерний для Полісся танець «Ойра», він поєднує швидкість з поважністю. Південь Житомирської області, Любарський, Ружинський район — це вже Поділля. Полісся вирізняє те, що життя тут було непросте, що й визначало тематику пісень, тому вони в нас не надто веселі, протяжні. Але час іде, й кожна епоха вносить свої корективи, до нас уже проникло багато елементів із Західної України.

Тематично в нас переважають родинно-побутові, календарно-обрядові, обрядові пісні. У степовій зоні це, в основному, козацькі пісні.

— Які в нас були традиційні промисли?

Якщо говорити про вишивку, для нас більш характерна вишивання гладдю. Українська вишивка має понад 200 різновидів. Хрестик прийшов до нас понад сто років тому з Європи. Він був більше розповсюджений у Західній Україні. Що цікаво, для нас притаманні неяскраві кольори — зелений, чорний, білий, сірий. Яскравих кольорів було дуже мало. Для поліщуків притаманне було ткацтво, яким, приміром, займалася сім’я Пінькевичів із Потіївки. Для нас нехарактерні були орнаменти. Пізніше у нас з’явився природний і квітковий орнамент, які були оберегами. Прикладоми можуть служити роботи майстра народної творчості Надія Володимирівна Старченко з Чопович. Її роботи ми експонували на Всеукраїнській акції «Мистецтво одного села», Міжнародному центрі культури в Києві. Спочатку дехто говорив, що це не мистецтво, це масова культура. Але пізніше її роботи отримали високу оцінку спеціалістів.

Для нас властиве і лозоплетіння.  На жаль, школи лозоплетіння немає. Поширене в нас було і короплетіння. Виготовлялися в нас і вироби з кераміки. Коростень, Баранівка, Кам’яний Брід — в цих регіонах було зосереджено виробництво кераміки, бо для цього була потрібна спеціальна глина. У нас виготовлявся чорні, коричневі, темно-червоні вироби — все залежало від глини.

А саме для Малинського району характерні ткацтво, лозоплетіння та вишивка.

— Ви говорили про те, що проходили практику в Прибалтиці. Чим відрізняється фольклор, народні промисли, менталітет балтійських народів від нашого?

— Там поширений хоровий академічний спів. Уся Прибалтика співає академічно. Музика в них прохолодна. Як такого народного співу там немає. Я був у Прибалтиці 1972 року, коли проходило свято сторіччя пісні. Для них національне свято пісні й танцю — це вже традиція. У них збереглися народні танці, які у своїй більшості нешвидкі, «рівнинні». Поширені хороводи, завиванці. Поширено в них плетіння вінків, ткацтво. Вишивка зовсім інша. В них є шведська, норвезька, латвійська школи вишивки. Як і ми, вишивають гладдю, і своєрідним балтійським швом. Вишивка в них більш сувора: звичайні нічим не розбавлені смужки, мережива дуже прості — не повинно бути нічого зайвого. У нас вишивка розмаїтніша, а в них суворіша. Розвинене в них гончарство та дерев’яні скульптури. Особливо останнє поширено в Литві, де скульптури з релігійними та міфічними образами. В Естонії, наприклад, таке є, але не в такому немає.

І у своїх манерах ці народи поважні та стримані. Але в нас є і багато спорідненостей. Роботі в Прибалтиці я завдячую моїм наставникам Янісу Думіньшу, Густаву Ернеськеу, Імонту Цепіітісу.

— Останнім часом наштовхуюся на думку, що народна культура поступово перетворюється на своєрідний музейний експонат. Змінюється світогляд людей, побут, загалом суспільне життя. Мені здається, що традиційне народне мистецтво зараз відтворюється і не є органічною частиною життя навіть мешканців сіл. Чи погодилися б ви з такою думкою?

Я погоджуюся з тим, що зараз йде відтворення народного мистецтва. Гарними прикладами є Опішня, Решетилівка, Петриківка, де кожна хата — це музей. Зараз відкрили училища, де навчають народним промислам. Дійсно зараз йде відтворення, але на Поліссі я цього поки не бачив, тут ще жива традиція. Хотілося б, щоб відтворювали те, що колись було. Це намагаються робити чопівці.

Знаю, що ви зібрали велику кількість речей народного побуту, навіть передали один рушник, вишитий на Малинщині, в музей Українського мистецтва в Монреалі. Чи не думали ви в Малині створити народний музей?

Тема створення музею в нас увесь час піднімається. Хотілося б, щоб за приклад взяли Переяслав-Хмельницькому, де є музей рушника, музей ікон, музей старожитностей. Там багато музеїв, вони фінансуються державою. А також музеї Радомишля.

Прикладом для малинчан є родина Романчуків із Савлуків. Вони зробили домашній музей. Вони відродили традиційну Поліську хату, чим я приємно вражений. Там вже зібрано сотні експонатів. До них приїжджають люди з Полтавщини, Київщини. Їх приклад став і для Лесі Шиханцової з селища Чоповичі, яка також створила домашній музей чоповицького регіону.

Я дуже хочу, щоб у нас прониклися створенням у місті музею, не дивлячись ні на які труднощі. Василь Іванович Тимошенко працює над цим, і дай Боже, щоб його зусилля увінчалися успіхом, щоб він відчув підтримку й зацікавленість керівництва. Аби показати майбутньому поколінню, як жили наші батьки, дідусі, бабусі, загалом наш регіон. Багато безцінних матеріалів губиться. В людей у домашніх архівах збереглися безцінні речі, а хотілося, щоб їх бачили і відчували в цьому потребу.

Я продовжую збирати матеріали. Частину я віддав у музей Івана Гончара. Я більше не знаю куди я можу їх дати, щоб вони були виставлені. Зараз поки призупинив збирання.

У нас весь час говорять про потребу виховувати культурну людину. Яка людина, на вашу думку, є культурною?

— Культурну людину формує те, що вона взяла від батьків, чим вона поповнила себе за своє прожите життя і, як вона себе подає. Культура людини — в її духовному стані, відношенні до оточення. Це і простота, і щирість, і відвертість, і доброта, і порядність, і працелюбство. Це все має бути не на показ, а бути присутнім щоденно, в будь-якій ситуації. Людина може бути, до прикладу, звичайним токарем, але надзвичайно інтелігентним. Аристократизм треба виховувати в собі. Шкода, що зараз немає уроків, які колись були в пансіонах, де вчили манерам поведінки. Людина сама себе виховує, але на кращих надбаннях культури.

Ви вже більше 50 років працюєте у сфері культури. Що дає вам сили й наснаги займатися цією справою?

— По-перше, я із тих, хто любить людей. По-друге, люблю життя, природу. Бувають і моменти відчаю, але все ж по натурі я оптиміст. Якщо я перестану працювати — для мене це буде кінець. Я не можу закритися в чотирьох стінах, я люблю весь час спілкуватися з людьми. Хочеться щось робити, але робити по-справжньому.

Володимир Петренко

На фото: Микола Омельчак і народний артист України Павло Дворський

Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.

Загрузка...

Коментарі

Malin City

Свіжі коментарі

Події у світі

ІНТЕРНАТ ЧИ КОНЦТАБІР: У РАДОМИШЛІ ЗНУЩАЮТЬСЯ НАД...
Депутату Житомирської обласної ради Віталію Вітусевичу у вівторок, 3 жовтня, надійшло звернення від жителів міста Радомишль про можливі...
КЕРІВНИК УКРПОШТИ: Звільнимо тих, хто не посміхаєт...
Новий менеджмент ПАТ «Укрпошта» працює над залученням у команду співробітників, уміють доброзичливо спілкуватися з клієнтами. Про це...
У РАДОМИШЛІ ВІДБУДЕТЬСЯ ЧЕМПІОНАТ МІСТА ЗІ СТРІЛЬБ...
У рамках військово-патріотичного виховання учнів та молоді міста Радомишля, 11 жовтня о 9 год.00 хв. відбудеться урочисте відкриття Чемпіонату...
НА РАДОМИШЛЬЩИНІ ВІДЗНАЧИЛИ ДЕНЬ ВЕТЕРАНА. + ФОТО
Щороку 1 жовтня весь світ відзначає Міжнародний День людей похилого віку, а в Україні – ще і День ветерана. В переддень свята, 28 вересня 2017...
ТСЦ 1845 ІНФОРМУЄ: Відтепер Довідку про відсутніст...
Довідку про відсутність судимості можна замовити онлайн - безкоштовно, 24/7. Така довідка видається Департаментом інформаційних технологій МВС та...