25 вересня у Гамарні Малинського району на території лісотехнічного коледжу відбулось урочисте відкриття та освячення пам’ятника святому рівноапостольному князю Володимиру Великому. Того дня у момент освячення у своїй промові архієрей Віссаріон сказав: «Сьогодні радісна історична подія, встановлюється ще один пам’ятник святому князю Володимиру на теренах Овруцької єпархії. Ми задоволені тим, що люди і в цьому районі належно вшановують Хрестителя Київської Русі…»
Так, це наша історія — Київський князь хрестив Київську Русь у стольному граді Києві, коли Москви ще не було й в помині, а лише територія з лісами та болотами. Але сьогодні підлеглі московського патріарха Кирила, прикрившись вірою, сміливо беруться освячувати нашу, українську святиню, таким чином акуратно відбираючи в українців історію нації.
Більше того, цю історію православні московського патріархату забирають у нас під аплодисменти влади.
Скажу більше, московські попи вміють забирати в нас не лише історію. І для підтвердження хочу нагадати землякам подію дворічної давності.
7 лютого 2015 року у селищі Гранітному Малинського району відбулось урочисте відкриття храму, який громада споруджувала багато років. Очолив святкове богослужіння з освячення храму знову ж таки єпископ Овруцький і Коростенський Віссаріон. У селищі відкрили церкву Свято-Успенської парафії Української православної церкви Московського патріархату. У чому ж тут прецедент — зараз поясню цитатою з газети, в якій з нагоди відкриття церкви вийшла публікація «Якому Богу молимось, товариші прихожани?»:
«Якщо Бог один, тоді чому, хто мені скаже, будував по цеглині церкву і збирав на неї по копійчині гроші один батюшка, а настоятелем поставили іншого? Чому? Чому громада спочатку виявила бажання, аби Господній храм, який гуртом зводять, підпорядковувався Київському патріархату, а потім Бог знає чому, змінила свою думку на протилежну — і тепер молитимуться люди Москві?
Хто дасть відповіді на ці питання, Може, Божий ставленик Віссаріон?»
Тоді на відкритті церкви, яка чомусь із Київської стала Московською, по праву руку від Віссаріона стояв священик Павло Линник. Так, саме той святий отець, який сьогодні волає про якісь погрози на його адресу. Ці погрози він пов’язує із тим, що відкрив пам’ятник в Гамарні князю Володимиру. Але, Господи Боже, хто пояснить, яке відношення має московський піп до Київського князя?
До речі, під час урочистого відкриття пам’ятника князю Володимиру наш святий отець Павло Линник був возведений у сан протоієрея. Що то значить — праведна служба Богові.
Звичайно, я не Пушкін, і не претендую на його класичну риму, але спробую розказати казочку в прозі про одного праведника московського патріархату…
Як подивишся на нього — плакати хочеться, а в голову лізе одна тільки думка: ось воно, обличчя праведності і страждань людських.
Коли він із сім’єю з’явився в Слобідці, так про нього люди говорили: страдалець, і, певно родина його страдницька, бо дружину часто бачили на вулиці взимку у літній спідниці і скромнюсінькому одязі, а що вже про дітей казати! Отже не про себе дбає, а тільки про Бога помисли в такого святого отця, який навіть сім’ю прирік на випробування.
Скромнюсіньке житло і ще скромніше життя, бо наш святий отець не мав коштів навіть на транспорт і попервах зазвичай ходив пішки навіть у Малин.
Але то давнувато було. Сьогодні він уже протоієрей, і має за що їздити не те, що у Малин, а навіть у Москву. Про це він сам часто розказував, мовляв, що в нього у Москві багато впливових друзів та знайомих. Правда, після того як в Україні почалася війна, хвалитися поїздками до столиці країни-агресора не з руки святому отцю, але це не означає, що він туди перестав їздити.
Колись був радянський анекдот, що всі попи — то є агенти КДБ, а їхні сани означають певне військове звання (і цю традицію в Росії ніхто не відміняв). Цікаво, чому дорівнює сан протоієрея в ієрархії московського патріарха ? Майор чи лейтенант?
Якщо патріархат — Московський, то і серце православної віри — в Москві. Звідти, з Москви «пульсує кров» і йдуть вказівки православ’я Московського патріархату в Україну, а «невірних» Москві УПЦ МП просто знищує, прикриваючись канонами.
Не вірите? Тоді нагадаю прецедент, який в 2014 році після трансляції на каналі ICTV облетів усю Україну: «Митрополит Овруцький і Коростенський Віссаріон (УПЦ МП) заборонив проводити богослужіння священику Української Православної Церкви Московського Патріархату протоієрею Віталію Ейсмонту за заклики до примирення між УПЦ МП і УПЦ КП. (посилання — fakty.ictv.ua/ua/ukraine/polituka/20140513-1515030/). До речі, сьогодні Віталій служить у Київському патріархаті.
Традиції російської пропаганди ніхто не відміняв, і сьогодні країна-агресор будує собі бункери у храмах на території України. Звичайно, бункери — мав на увазі в переносному значенні, але — там моляться російською…
Можливо, для когось це не важливо. Адже, в Україні, згідно статті 18-ої Загальної Декларації прав людини — кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Але для мене це неважливо. Віра — це початок всього. І молитись треба рідною, українською мовою.
Хтось заперечить: Бог нас чує на всіх мовах…
Так. Але кожен із нас повинен і сам розуміти душею, що говорить. «Коли я молюсь чужою мовою, то хоч дух мій молиться, та розуміння моє залишається без плоду. Що мені робити? Стану молитись духом та молитимусь із розумінням», — так навчає нас Біблія.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
