Біографічна довідка: Андрій Ковальов народився 25 жовтня 1965 року у селищі Пантелеймонівка Донецької області. У 1970 році родина переїхала до міста Житомира. Після закінчення Житомирського професійно-технічного училища № 5 проходив строкову службу, де був старшиною музичного взводу. Проте з дитинства мріяв стати зубним техніком і у 1989 році вступив до Житомирського медучилища. Після закінчення працював 11 років за фахом у Житомирській міській стоматологічній лікарні №1. Має дружину та трьох дітей. Згодом був обраний пресвітером у Житомирській громаді євангельських баптистів.
Як все почалося? Як Ви опинилася на сході?
Коли почалася військова агресія Росії проти нашої держави, як волонтер почав їздити на схід. В церкві євангельських баптистів мене призначили відповідальним у справах біженців зі сходу України. За цей час наша церва прийняла більше 1200 переселенців. А в серпні 2015 року я вперше поїхав у 36-у бригаду морської піхоти як військовий капелан.
Якою була реакція близьких, коли дізналися, що Ви їдете у зону проведення АТО?
Звісно, дружина дуже переживала, але так як вона людина віруюча, то довірила мою долю Богу. В своїй дружині я знайшов надійну опору та підтримку. До того ж мій від’їзд відкрив нові почуття у наших стосунках. Адже розуміючи усю небезпеку, починаєш цінувати кожну хвилину, кожну мить проведену разом.
Як капелан Ви часто буваєте на сході?
Так влаштована ротація капеланів, що кожні 2 місяці я від’їжджаю на 3 тижні на нульову відмітку. Останній раз я був разом із 30-ю бригадою. Нове місце, нові хлопці, у яких ніколи не було в частині капелана. І коли я вже їхав звідти, ми розлучалися з ними як справжні друзі і вони дякували за ту підтримку, яку я їм надав.
Який момент, що ви пережили в зоні АТО, запам’ятався на все життя?
Таких моментів вистачає. Весь 2015 рік я пробув із 36-ю бригадою морської піхоти у районі селищ Широкине, Лебединське, а пізніше Водяне і Комінтернове. Найважчим для мене було, коли я вперше попав під мінометні обстріли. Тоді я не знав як себе вести та не розумів усієї небезпеки. Коли пролітали над головою міни, ми лягали десь позаду. Я з цікавістю визирав, дивився що і як там відбувається. Тільки тоді, коли я вперше побачив вбиту осколком тієї міни людину, я відчув, ніби в мені розірвався снаряд. І я зрозумів, що це реальна небезпека з реальними втратами.
Чи допомагала віра у важких ситуаціях?
Так, віра допомагає залишатися людиною у нелюдських умовах. Не вистачало людей, погодні умови були дуже складні – спека. Хлопці постійно мінялися, вони дві години спали, дві години тримали оборону. Я бачив, що вони вже падають, зброю у руки я не міг взяти, адже моя єдина зброя – це молитва. Я намагався їм не заважати, не путатися під ногами. Коли ми сиділи в окопах, ми просто бралися всі разом за руки і молилися. Я намагався показувати їм присутність духа разом з ними і його віру в них. Бог зберігав їм життя. Коли починалися обстріли, хлопці заглядали в очі і я розумів, що завдяки молитві є на небі той, хто змінює траєкторію куль, траєкторію снарядів і твого життя. Я вперше молився так щиро, як ніколи раніше.
Чим займаєтесь коли перебуваєте у Житомирі?
З того часу коли почалася військова агресія Росії проти нашої держави, у Житомирі відкрито Центр адаптації і відновлення учасників АТО та членів їх сімей «Компас», де ми проводимо різного характеру групові та індивідуальні заняття з бійцями. Різні бувають ситуації, в яких ми маємо допомагати. Бійці повертаються із зовсім іншими поглядами на життя, з іншим ставленням до родини. Війна робить людей жорсткішими. В Центрі проходять загальні зустрічі, також проходять зустрічі із вдовами, матерями. Є і чоловічий день – п’ятниця, тоді їм легше розкритися, коли немає жінок. Виходить так, що приїжджаючи із фронту, я потрапляю на реабілітацію, якою займаюся сам.
Які настанови чи поради Ви можете дати тим, хто їде на схід вперше?
Перше, що хочеться сказати – це те, що кожна війна рано чи пізно закінчується і ця не є виключенням. Я маю сподівання, велику надію від Бога на те, що вона закінчиться нашою перемогою. Я говорю про це усім бійцям, аби підтримати їх і підняти дух. Для того, щоб перемогти потрібно бути вірними. Це стосується і духовного, й емоційного, і нашого матеріального життя. В духовному житті потрібно бути вірними Богу і заповідям тоді, коли тебе ніхто не контролює, коли ти залишаєшся один на один із собою, коли приходиться приймати важливі рішення. В емоційному – залишатися вірними своїм обіцянкам, своїй держав, дружині, сім’ї, дітям, дружбі. На війні не існує багато кольорів, лише два: білий і чорний, або ти друг, або ти ворог. Ті, хто поїде вперше, контрактники, мають пам’ятати про те, що не потрібно нехтувати засобами безпеки, потрібно дбати про те, щоб вижити. Найголовніша ціль – залишитися живими та вберегти країну. Віра в Бога допомагає відновлюватися і дає нові життєві сили. Про це потрібно пам’ятати.
Андрій Ковальов на День незалежності України був нагороджений відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «25 років незалежності України».
Джерело: http://oda.zt.gov.ua/
