«Кірілу нашому шість років колонії дали!» — прочитала в понеділок електронне повідомлення. Не могла повірити: де?! Як?! Може, це помилка якась? Адже трапляються такі помилки — з однофамільцями чи з подібними позивними, тим більше, коли війна…
Це була не помилка, а правда. Московського школяра, Кіріла Клиха Московський окружний військовий суд приговорив до позбавлення волі на шість років і шість місяців.
Пам’ятаєте Кіріла? Я дуже добре його запам’ятала, такі Люди не забуваються, вони дають уроки на все життя. Хоча, ми й знайомі були всього більше місяця, коли росіянин Кіріл Кних волею долі потрапив у Малин. Перед тим, як піти на війну — воювати на боці українців. Тоді і став він героєм резонансної публікації «СП» від 22 січня — «О таких, как я, не пишут газеты… но я готов в свои 18-ть умереть за идею».
А сьогодні про нього пишуть мало не всі російські газети і інтернетвидання, підкріплюючи матеріали фотографіями, наданими управлінням ФСБ в Москві та Московській області. Деякі з публікацій потрапили і в соціальні мережі українських користувачів.
«В пятницу Московский окружной военный суд приговорил московского школьника Кирилла Банецкого к лишению свободы сроком на 6 лет 6 месяцев с отбыванием в колонии общего режима.
Московский школьник #Кирилл Банецкий признан виновным в публичных призывах к осуществлению экстремистской деятельности (ст.280 УК РФ), а также в участии в незаконном вооружённом формировании (ст.208 УК РФ) и приговорён к 6,5 годам лишения свободы в колонии общего режима. Целый год он провоевал в Донбассе на стороне, запрещённой в России экстремистской организации «Правый сектор». Правда, как рассказали МОСЛЕНТЕ в УФСБ Российской Федерации по Москве и Московской области, большую часть времени Кирилла Банецкого использовали не на линии фронта, а в информационной войне. Когда же интерес к его персоне упал, отправили на передовую, откуда школьник сбежал в Москву.
«Школьник националист-романтик почти в течение года находился на Украине и использовался в информационной войне, а когда интерес к его персоне упал, он был отправлен на передовую, где романтики не оказалось. Когда он понял, что может погибнуть, сбежал домой и сдался правоохранительным органам», — рассказали МОСЛЕНТЕ в пресс-службе УФСБ РФ по г. Москве и МО.
Одиннадцатиклассник Кирилл Банецкий уехал из Москвы в Киев в апреле 2015 года, не закончив среднее образование и не дождавшись выпускного. На видео, которое он позже снял с товарищем по «Правому сектору», школьник признался, что давно планировал отъезд на Украину. «Хотел попасть ещё на Майдан. Но не смог, так как не пустили через российскую границу. Мне на тот момент было 16 лет. И как только исполнилось 18 лет, уже спустя пару недель я был в «Правом секторе». Готовился, получается, чуть более полутора лет», — вспомнил Кирилл.
«Правый сектор» — организация весьма одиозная даже на Украине. Многие «послемайдановские» украинские политики стараются дистанцироваться от неё. А в России 17 ноября 2014 года Верховный суд РФ признал её экстремистской, так как её деятельность влечёт нарушение прав и свобод человека и гражданина, причинение вреда личности, здоровью граждан, общественным порядку и безопасности.
Кирилл ехал в «Правый сектор» целенаправленно. Во-первых, по его словам, в этой организации люди более идейные, а он приехал именно «чисто из-за идейных взглядов»: «Я устал от вранья с телевидения, вранья президента, вранья Госдумы, устал от ментовского беспредела», — рассказал он на видео. Во-вторых, только в «Правый сектор» брали иностранцев, добавил Банецкий. На вопрос, почему не присоединился к ополченцам, он уточнил, что они все бандиты, убийцы, насильники и педофилы.
Перед отъездом из Москвы Кирилл узнал адреса и телефоны украинских мобилизационных пунктов на официальном сайте «Правого сектора», который хоть и заблокирован в России, легко открывается с помощью любого сайта-«хамелеона», шифрующего IP-адрес компьютера. Потом сдал необходимые для вступления в экстремистскую организацию медицинские анализы, собрал вещи и отправился в Ростовскую область. Нелегально пересёк границу и через Донецк и Луганск направился в Западную Украину.
На видео Кирилл не стал рассказывать об участии в боях, предложив сделать это своему товарищу, у которого «лучше получится». Тот признался, что был во многих «достаточно тяжёлых, кровопролитных боях», но в «настоящем бою никогда не знаешь, убил ты кого-то или нет». Товарищ Кирилла просто стрелял, когда видел в 200-300 метрах движение. Поэтому, может быть, он кого-то уже убил, а, может, и нет.
Сам Кирилл в прошедший на Украине год в основном учился. По информации УФСБ РФ по Москве и МО, предоставленной МОСЛЕНТЕ, в апреле-июне 2015 года он прошёл подготовку на учебной базе «Правого сектора» на реке Десна. В июне же вступил в отдельную роту «Аратта», сформированную из боевиков экстремистской организации «Правый сектор» и активистов «Майдана».
В «Аррате», которая дислоцировалась в Мариупольском районе Украины, Кирилл ещё три месяца учился тактике общевойскового боя, инженерному и минно-взрывному делу и обращению с огнестрельным оружием. Навыки оттачивал на автомате АКС-74, выданному ему вместе с военной формой. А с приходом осени стал периодически «выезжать совместно с боевиками полка нацгвардии Украины “Азов” и Чеченского Батальона Шейха Мансура на передовую линию фронта в населенный пункт Широкино для ведения боевых действий против ополчения ДНР и ЛНР».
По словам источника МОСЛЕНТЫ в УФСБ по Москве и МО, на самом деле Кирилла большую часть времени держали вдали от передовой. Мальчик из московской школы решил противостоять «пропаганде и железному занавесу» и присоединиться к украинским «борцам за независимость». Эти самые борцы его фотографировали и снимали с ним видео, которые потом выкладывались в соцсетях.
Интерес к нему сохранялся почти целый год, а, когда его истории стали собирать всё меньше лайков, школьника решили отправить воевать.
Кириллу это не понравилось и он, «опасаясь за свою жизнь и здоровье, осознавая возможность гибели в ходе боестолкновений с силами самообороны Донбасса и желая избежать этого, оставив вверенное ему оружие и боеприпасы, покинул место базирования 8-й отдельной роты “Аратта” и перебрался в город Киев, где в посольстве России в Украине получил документы на возвращение в Российскую Федерацию, после чего выехал в Россию», отмечается в справке УФСБ РФ по Москве и МО.
Вернулся в Россию Кирилл через Брянскую область 1 мая, там его сразу же и задержали пограничники. Он отпираться не стал и признал себя полностью виновным и раскаялся в содеянном.
В Москве у школьника остались родители. По его словам, сначала они были в шоке, когда он СМСкой сообщил им об отъезде: «Сначала они не поняли моего выбора и не приняли его. Отец до сих пор не понимает, почему я пошёл воевать за Украину. Но мать со временем поняла меня, она приняла мой выбор, аргументируя это тем, что главное, чтобы я был счастлив», — рассказал Кирилл. Теперь, вероятно, ему придётся искать счастья в других, не столь отдалённых местах.»
Це інформація без перекладу і без купюр, щоб ви, шановні читачі, збагнули всю суть російської пропаганди, яку порівнюють із танком проти мирного населення.
Знайшла блокнот, із записами розмови з Кірілом, яка тоді, дев’ять місяців тому, не стала інтерв’ю на шпальтах газети. Його слова — це противага тому «танкові». Бо в кожному слові — Кірілова правда.
— Народився в Москві, 5 квітня 1997 року. У три роки батьки віддали в школу бойових мистецтв, займався самбо, безконтактним карате, армійським рукопашним боєм. У школу пішов у п’ять років. У цьому ж віці батько навчив і дозволив уперше вистрелити з рушниці під час полювання. У третьому класі став активним членом гуртка з патріотизму. У класі четвертому серйозно зацікавився видами вогнепальної зброї.
— А що в Росії є патріотизм для учня третього класу?
— Нас навчали стрільбі, стройовій підготовці, збірці і розбірці зброї, фізичній підготовці, приблизно, як учебка в армії, тільки розрахована на дитячий вік. А ще особливу увагу приділяли на гуртку вивченню історії. Нас возили на полігони, вчили стріляти, а в одинадцять років я отримав першу спеціальність — диверсант в умовах мирного часу.
— У Росії є таке поняття як шкільні військові збори, ми по два тижні жили в польових умовах, а нагородою для кращого було направлення на курси з балістики в Південний військовий округ.
— І воно дісталось тобі.
— Без варіантів. Не буду розказувати, хто і чому і де мене навчали, але я отримав сертифікат з відзнакою.
— Школа — то не тільки гуртки і секції…
— Закінчив гімназію з поглибленим вивченням хімії. Займав перші місця в олімпіадах з математики у своїй школі, районі, 8-10 місця — у всеросійського рівня шкільних предметних олімпіадах з математики, це було у старших класах.
— Твоє справжнє прізвище — польське.
— Чи має значення в житті й формуванні світогляду людини національна приналежність? Не знаю чіткої відповіді. Так, моє прізвище Банецький. В 1-2 класі і далі я став учасником національної патріотичної організації Польська національно-патріотична спілка (ПНСО — рос. абревіатура).
Не хочу розказувати, що в 12-13 років мого активного життя мені здавалось, що в російському суспільстві ефесбешників більше ніж простих громадян. Але це не тема для обговорення, навіть тут, в Україні. То було просто моє підліткове враження.
— Коли добирався в Україну, ти тричі переходив кордон…
— Так. Я, на жаль, не потрапив на Майдан, а так хотів подивитись у очі і поспілкуватись уживу зі СПРАВЖНІМИ українськими патріотами. Потім поставив за мету потрапити в Донецький аеропорт. Добрався до Ростова-на-Дону. Далі — в Новоросію, так би мовити. Говорив усім, що запізнився до друга на весілля. Мій перехід по Новоросії можна назвати переходом Суворова через Альпи. Але добрався. До речі, по дорозі все запам’ятовував — корисна інформація.
Потрапив у восьмий полк ДУКа, був сапером-парамедиком у батальйоні «Аратта». Мені запропонували вивчитись на аеророзвідника, я погодився. Закінчив з відзнакою, як звичайно, спеціальність отримав пілот-оператор. З Києва потрапив у Малин.
— Кіріл, ти москвич, твої батьки в Росії — непрості люди, ти мав усе, великі перспективи. Навіщо тобі ця чужа війна? Навіщо вона тобі у вісімнадцять?
— Я ненавиджу владу, ту владу, яка проти людей, яка проти свого народу, і буду підтримувати тих, хто бореться з цим злом стільки, скільки вистачить у мене сил. Яка ж вона чужа, коли поряд зі мною — мої друзі?! Вони тут, в Малині, Києві, лишились і на фронті на Сході. Тут моє життя.
Звернулась до найближчого друга Кіріла Банецького в Малині — Олексія Семеніва, який, власне, і запросив його з Києва в наше місто пожити, відпочити від війни.
та дівчинка Даша, Свято Миколая, Потіївський інтернат.
— Ви читали інформацію російських Інтернет-ЗМІ про затримання Кіріла. Ідеться, що він був шпигуном, — хоча й вимовити це слово про нього я не можу.
— Він не міг добровільно повернутись у Росію і ніякий він не шпигун! Це примітивна брехня. Він знав, і говорив мені, що там його або арештують або «випадково» вб’ють.
Якби він був шпигуном, хіба б переживав він так за маму, не хотів повертатись в Росію, бо на неї тиснули служби. А йому ж вісімнадцять усього, хіба йому не потрібна мама?
Він приїхав у чужу країну і багато було в нього моментів, коли він виявлявся нікому не потрібним! Йому банально не було де спати і що їсти! Про нього усі забули. Зізнавався було, що в Маріуполі на самоті з собою думав уже повіситись, хоча, зрозуміло, то була хвилинна слабкість сильного духом хлопця.
Для мене особисто знайомство і дружба з Кірілом — це урок на все життя. Як воно складається: людина потрібна, потрібна всім, а потім раз — і непотрібна й непомітна вже нікому. Ніколи не можна втрачати людяність. Про це він теж казав, і дуже дивувався українському волонтерському рухові, мовляв, у Росії такого ніколи не було і навряд чи буде. Їздив з нами у поїздки в інтернати, брав участь у волонтерських заходах, роздавав подарунки дітям і отримував задоволення від того, що так просто і приємно робити добру справу.
м. Малин, ЗНВК №1
Кіріл жив у мене вдома, і я добре його побачив. У нього особливий склад характеру. Таких людей мало. І не треба списувати це на юнацький максималізм, мовляв студенти роблять революції і так далі. Ні. Його життєвий вибір усвідомлений і виважений, його життєва позиція — стійка і принципова. Він людина розумна і добра. Обіцяв мені,коли повернеться з війни, розрахується як з другом — за доброту — за хліб і тепло домашнього вогнища.
Що можна сказати, і як взагалі говорити про молоду людину, яка за гратами? Я не знаю. Я тільки хочу, щоб він залишився живий. Бо таких людей серед нас дуже мало.
Автор: Тетяна СОРОКА.
