Вони ідуть дорогою до слави. Ба, ні! Нафіг їм слава!!!! І матеріальні цінності туди ж. Подивіться на цих людей. У їхні погляди. Спасибі, що ви є! У цетрі фото - Віктор Михайленко. Це людина, якою навіки пишатиметься Малин. Не вірите? Тому, що не читали , ЩО він пише. А ви почитайте нашого, свого, малинського шевченка. Цього року він став абсолютним переможцем творчого конкурсу «Просто на Покрову» у Коротені.
«Вставай! Вста-а-вай!» - хитнуло Україну.
І краплі крові окропили брук…
Заголосили матері чаїно,
Заламуючи в горі крила рук.
«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!» - здригнулось піднебесся
І гнівом розлилось за небокрай.
З могил благають і Шевченко, й Леся:
«Вставай, Країно скривджена, вставай!».
«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!». І стало їх без ліку.
«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!» - рвонуло догори!
Стоять за барикадами шуліки,
На барикадах мають прапори.
Незрушні барикади, мов Говерли.
Промерзлий сніг багряний, як зоря.
До зір злітає грізне «Ще не вмерла!..»,
І шини жаром харкають – горять.
О Дух Свободи! О святий Майдане!
Ти не забудь ніколи й не прости!
Твої прошиті кулям каштани
Цвістимуть як скривавлені бинти.
За тих, хто впав і більше вже не встане,
Бо за свободу з гідністю повстав,
Ти на каштанах, праведний Майдане,
Весною квіти-свічечки постав.
***
Яке нещастя жить на перехресті,
Де прагнуть затоптати твій город
Пройдисвіти без совісті і честі
І орди ненажерливих заброд.
Нещастя, що земля твоя багата,
Що чорнозем півметра в глибину…
За них не раз і битий, і розп’ятий,
І пережив навалу не одну.
А всі ж клянуться, що бажають миру,
Що навіть предки спільні – не чужі…
Та спи – й тримай під ковдрою сокиру,
Бо ця рідня вигострює ножі.
І всі твої і терени, і збіжжя,
І навіть воля очі їм пече…
Як прокляті – живем на роздоріжжі.
Як припнуті – нікуди не втечем.
***
Мати згорьована марно чекає:
Раптом проснеться – й цього не було.
В небо злетіла прострелена зграя,
Чорний лишаючи дим під крилом.
Голову крепом покрила дружина,
В доньки сльоза закипіла в очах,
Кров, як розчавлені грона калини,
Плавить асфальт, щоб вовік не прочах.
Що із того, що напишуться вірші,
Площі назвуться ім’ям дорогим?
Маму, дружину і доньку не втішить
Навіть стотисячноспівний гімн.
Шкіру поспішно міняє гадюччя:
Можна у владу пролазити знов.
Шини дотліли, і димом смердючим
Тхнуть і надія, і віра, й любов.
***
Басує пам'ять так, що не укоськаю…
От знов занесла в ті часи, коли
Ще дід Микита з бабою Ходоською
Навпроти – через вулицю жили.
Була їх хата мальвами заклечана,
З соломи дах і вікна голубі…
До сотні літ вона гніздо лелечине,
Немов корону, несла на собі.
І лищ зима збігала до проталин,
Ще туманіла сиво далина,
Вже з вирію лелеки повертались –
Спочатку Він, а згодом і Вона.
Так з року в рік небесними дорогами
То із села, то знову до села…
Коли понесли діда за корогвами,
Не дуже довго й баба прожила.
Зостався син (а він був нежонатим),
Дочка з дітьми з’являлась на канікули…
Як брат помер – осиротіла хата,
Бо вже сестра ні разу й не приїхала.
Травою заросли і двір, і вулиця,
На місці мальв – під стріху бур’яни.
Лелеки відлетіли… й не вернулися –
Мабуть, на пустках не живуть вони.
***
Сосни, глиця, барвінок хрещатий…
Вам, ровесники, пухом земля.
Як багато, з ким пас я лошата,
Вже пастушать в небесних полях.
Ми тут – гості, вони – уже вдома.
На віки… На завжди взагалі.
У мене тут вже більше знайомих,
Ніж знайомих лишилось в селі.
Незворотня життя бистротічність,
Не вернеш, кого там полишив.
Все частішають думки про вічність,
Хоч здається, що ще і не жив.
