Такий факт повідомила знайома цими днями. А нещодавно в групі «В Малин-Сіті» соціальної мережі Вконтакте описали жахливу інформацію: двоє малолітніх братиків — восьми і дев’яти років серед зими ходять попід магазинами в центрі та в мікрорайоні Черемушок, а «матусі» до дітей нема діла…
Як зимують малинські «безпритульні» діти, яких ігнорують батьки і чи піклуються про них міські соціальні служби — намагались з’ясувати журналісти «СП».
Як не під лід, то в петлю…
Братики з Черемушок таки «доходились». Не по магазинах, а набагато далі: пішли гратись на дамбу, що на Малинському водосховищі, та провалились під лід. Ігри могли б закінчитись трагічно, та на щастя дітей врятували двоє чоловіків, які, за збігом обставин, саме в той момент були поблизу і стали свідками події. Про прецедент хтось написав у соціальних мережах, була інформація і в місцевій газеті.
У мережі Вконтакті анонімний дописувач слів не добирав, акцентуючи на тому, мовляв, куди дивляться соціальні служби міста?
Звернулись за коментарем у Малинський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (ЦСССДМ). Наразі там працює два спеціалісти та керівник.
Читайте також: Ольга Єсипчук: «Лише 10 відсотків випускників інтернатів знаходять себе в житті. Решта маргіналізується»
Чому акцентую на кількості фахівців? Зараз поясню. Менше п’яти років тому, 2012-го року, мала місце державна програма (чи політика така була державна), коли на 3000 населення повинен був бути 1 працівник соццентру. Добре пам’ятаю, як тоді розширили штати ЦСССДМ і взяли у штат більше п’яти нових фахівців. Потім, коли в уряд прийшла фахівець соціальної політики Королевська, прийняли рішення, що достатньо одного працівника соццентру на 6000. А в 2014-му році узагалі на державному рівні припинили фінансування фахівців і поскорочували їх. Тож усі обов’язки виконують як і колись давно — лише два спеціалісти та керівник ЦСССДМ.
Директор центру Тетяна Курганська відповідала на запитання журналіста.
— У курсі, що писали соціальні мережі. А сім’ю з Черемушок, про яку йшлося, знаю напам’ять. І, щоб ви розуміли ситуацію, — це не найгірша малинська сім’я, яка перебуває в складних життєвих обставинах.
— Ого! Колись такі сім’ї називали простіше — кризові, неблагополучні чи асоціальні…
— Держава ставиться настільки лояльно до таких родин, що в нас перед ними просто зв’язані руки. Згадана родина була в нашому центрі під соціальним супроводом. І навіть якщо після шести місяців супроводу ми знімаємо сім’ю з цього обліку, вона і далі лишається в полі зору.
Ситуація там така. Мама не зловживає алкоголем, що наразі є однією з головних причин неблагополуччя родин. Вона має роботу не в Малині, тому часто доводиться залишати трьох дітей самими. Завжди, коли служба приходить подивитись, як вони живуть, там в оселі охайно, діти мають гарний одяг, усе необхідне для навчання тощо. І завжди приготовано їсти дітям. Я розумію, що не лише це головне, треба робити акцент на вихованні. Але не знаю, як бути матері? Кинути роботу? Тоді за що жити?
Виходить так: коли вона їде з Малина, старша донька та двоє малолітніх синів залишаються самі. Ситуація вийшла з-під контролю. Хлопці, залишені сам-на-сам, відчуваючи волю, дійсно, можуть ходити де завгодно — і по магазинах, і по базару, і, як уже всім відомо, гуляти по крихкому льоду…
Далі: чи буде їм ліпше, якщо діти потраплять до дитячого будинку? Не готова коментувати.
І, якщо відверто, скільки є сімей, де ситуація набагато критичніша. Є в нас такий Рома. Йому трохи більше десяти років. Його вдома б’ють, бо він іде по знайомих чи сусідах, щоб поїсти і не бути вдома. Знаєте, хто це за Рома? Коли оприлюднювали інформацію, що дитина випадково повісилась на гойдалці, а сусідка побачила і врятувати життя вдалось. Оце про нього.
Його дім — відрізана від комунікацій оселя з мінусовою температурою в кімнатах. «Плюси» там можуть бути лише близенько коло батьків, які закутані сплять з ознаками алкогольного сп’яніння і сильним запахом перегару.
Скажіть, чи захоче хлопчик іти додому в такий дім, в таку сім’ю?
А я вам більше скажу, Малинський районний суд не позбавив маму батьківських прав, чим вона зараз і користується. Хоча на позбавленні наполягав і наш центр, і колеги з служби у справах дітей міськвиконкому. Суд не побачив аргументів для позбавлення. А наш Рома де тільки не був цей час: і в тубдиспансері, і в інтернаті для тимчасового перебування «Сонячний дім», і врешті в дитячому відділенні лікарні.
Скрізь, і увесь цей час ми нагадували мамі: заберіть синочка додому. Вона не поспішала. І суд також. І виніс вирок, що нема аргументів позбавляти матір батьківських прав. Тепер маємо: Рома в петлю випадково втрапив, коли гойдався в садку на своєму подвір’ї. А завтра куди він може втрапити випадково? Тепер доведеться по другому колу порушувати процедуру позбавлення батьківських прав.
— Тетяно Євгеніївно, конкретно, а яка процедура, щоб сім’ю, де страждають діти, взяти на облік чи під супровід?
— Перше — служба отримує сигнал про кризову сім’ю: з ЗМІ, чи соцмереж чи дзвінків, з будь-яких джерел. Далі впродовж десяти днів ми вивчаємо справу, опитуємо сусідів, школи, садки, встановлюємо обставини, наскільки факт має місце.
Друге — ЦСССДМ складає оцінку потреб сім’ї: встановлює причину складних життєвих обставин, що можна зробити і що потрібно дітям.
Третє — Виноситься питання на комісію із захисту прав дитини, яку очолює заступник міського голови. Там виноситься рішення про постановку на облік. До речі, наразі на обліку близько 30 сімей, які в складних життєвих обставинах і які під пильним нашим наглядом.
Четверте — на комісії приймається рішення, що робити з сім’єю: брати на облік, під супровід, чи під вибірковий нагляд, вирішується індивідуально, враховуючи всі обставини.
ЦСССДМ не нав’язує свої послуги, а пропонує. Якщо, скажімо, складна життєва обставина — це матеріальна скрута, допомагаємо знайти роботу тощо. Якщо обставина — хвороба алкозалежністі, тут складніше, адже потрібне добровільне бажання вилікуватись.
— Ви обмовились, що алкоголізм — це хвороба, а не соціальне явище… Але ж це не нежить, яку вилікуєш за тиждень. З цим живуть, бува, і все життя…
— У нашій термінології і роботі алкоголізм — це хвороба, яку треба лікувати і рятувати, в основному жінок. Є у нас одна така родина, де мати сама звертається за допомогою, щоб служба, на час її запоїв, наглядала за дітьми. Бо коли жінка твереза, в сім’ї та з дітьми усе гаразд, а коли в неї криза — все напризволяще. Знаєте, у нас є навіть цілі династії, умовно кажучи, де з покоління в покоління передається байдужість до дітей. Коли донька переймає від мами — і так далі. Не маю я гарантій, що донечка вище згаданої мами трьох дітей із Черемушок, буде зразковою мамою та дружиною.
— Тетяно Євгеніївно, люди все-таки звинувачують у бездоглядності дітей не родину, а саме соціальні служби…
— Повірте, що служби роблять усе, від них залежне, незважаючи навіть, що нас так мало. А кількість кризових сімей дуже стрімко росте. Та й, зрештою, хіба ми про всіх знаємо? А скільки людей нас просто не пукають за паркан? Щоб ви знали, скільки матусь, які на обліку, не пускають нас в оселю, навіть нападають, жбурляючи у фахівців центру тим, що потрапить під руку… Ще й кричать на всю вулицю, мовляв, чому ми внадились їх перевіряти…
Спішать про служби писати і в мережах, називаючи нецензурно, і на телебачення телефонувати — це ж супер-сюжет — куди служби дивляться?
Прийшли в одну сім’ю: в хаті мороз, чоловік та дружина з відвертим перегаром сплять якось там повкутувавшись в ковдри і що є в хаті. А посеред хати — дитина. Замерзає. Але забрати її від батьків ніхто не має права — без поліції і постанови прокуратури. Щоб обов’язково було вказано про пряму загрозу життю та здоров’ю. Такі от життєві обставини.
Четверта дитина — зайва?
У нововідкритому пологовому відділенні МРТМО народилось ще одне немовля. У мами — четверте. Породілля колись мешкала в одному з сіл району, а тепер знімає житло в Малині. Разом із чоловіком-співмешканцем, котрий родом зі сходу України.
Про народження дитини одразу центр соціальних служб отримав із медзкладу сигнал. Тому що мама відмовляється від дитини. Тому що проти її співмешканець. Сказав, забере з пологового лише її саму, а щоб вона написала відмову від дитятка.
Були в пологовому. Працівники центру соцслужб говорили і переконували і породіллю-матір. Навідались і до батька. Нібито переконали. Побачимо. Інакше, буде в Малині ще одне «безпритульне»…
Печальна статистика із дітьми і в районі. Не до всіх доїдуть служби, не усіх помітять, що там в кого вдома робиться. Але факти говорять своє.
Розмова на автобусній зупинці
Чекаю якось маршрутку в центрі біля Будинку культури. Саме година пік. Людей чимало і школярів повно. Підійшов один автобус — через Малинівку. Більшість вмістились і поїхали. За ним — 11-ий номер, через Тридцятку. Зайшли решта. Я пропустила обидві маршрутки, бо побачила, що на зупинці сидить школярик, який ніби й не збирається нікуди їхати. Сидить на лавці, хоча й мороз — треба рухатись, щоб не замерзнути. Підійшла, ніби випадково. Присіла поруч.
— Чому не поїхав додому?
— Я не спішу нікуди.
— Чого так?
— А… Ну, так. Ключа від квартири в мене нема. І вдома нікого нема. І не хочу я додому. А нащо ви питаєте? Мені цікаво на зупинці сидіти, рахувати пасажирів!
— Чому ж тато з мамою тобі ключ не лишили? Ти ж уже, бачу, примерз до цієї лавки, ходімо пішки вдвох. Ти де живеш?
— А нащо вам знати? Я не змерз зовсім!
А видно ж, що в хлопчини і губи посиніли, і пальці, бо рукавичок нема… Ми тоді ще довго говорили, потім таки пішли пішки, бо в нього й 4 гривні не було на маршрутку, як виявилось, і йти не було куди. Чому? Бо вчора тато набив. А мама не заступилась. А хіба б’ють дітей за якусь нещасну четвірку? Та вони взагалі не звертають ніколи уваги на нього, а так, у перерві між випивкою задля розваги беруть щоденник і ну «виховувати»… І хіба є цьому хлопчині куди піти від такого життя? Бо ж на вигляд — благополучна сім’я, але в ній замерзає дитина. На вулиці.
А як зимують малинські дорослі?
Хіба ж тільки дітям взимку холодно? Звісно, що і дорослим також. І багато є серед нас таких, що потерпають не лише від холоду, але й від голоду.
Нещодавно довелось спілкуватись із малинчанкою В. Живе в мікрорайоні паперової фабрики. Хоча життям її дні назвати важко. Часто ходить у магазини, щоб взяти щось із продуктів. Ну, як взяти… і яких продуктів… Скажімо, перебрали продавці капусту чи інші овочі на свіжі та зіпсовані. От той зіпсований продукт, який має потрапити в сміття, наша малинчанка і забирає собі на борщ. Так і харчується. Та й не лише в магазинах можна продукти знайти, але й в сміттєвих баках чи біля урн. Правда, як контейнери прибрали, пошук їжі трохи обмежився.
І це не проста жінка — а мати-героїня. Діти, правда, вже давно дорослі, а вона пенсійного віку. Один син уже багато місяців у лікарні, коли приїздить у Житомир відвідувати його, медики сварять: потрібні кошти на лікування, причому немалі. А де ж їх візьме, коли на шматок хліба не вистачає?
Удома ситуація теж нелегка: за несплату відрізана від майже всіх комунікацій. Просить поради: куди подітись їй, і як дожити віку, коли має всього шістдесят із хвостиком. Навіть не знаю, що сказати тут. Може, хтось із читачів порадить?
А ще цими днями стала свідком життєвих обставин іще одного малинчанина-пенсіонера, який мешкає у центрі Малина. Він фактично інвалід — відняло ноги. Але на групу з інвалідності не претендує аж ніяк: для цього ж потрібно відлежати певну кількість терміну по лікарнях, проходити певну кількість лікарів та медичних комісій. Йому не до цього — по хаті не може пересуватись. І допомогти нікому — самотній.
І не тільки самотній, але ще й нещасний: у хаті дуже-дуже багато часу не прибрано, не натоплено, не варено їсти. Знаєте, у нього в хаті навіть дверей нема — просто отвір, завішений ковдрою. Як у казці про Буратіно. Але що в хаті робиться — то вже далеко не як у казці, а як в кошмарному фільмі жахів. Та й сам він має такий вигляд і стан, що не в газеті про це писати. Як чоловікові дожити вік?
Узагалі, знаєте, шановні читачі, така постановка питання «Як дожити віку?» — трохи дере за душу. Ми ж не собаки старі, які вже не треба, і добрий господар догодовує таких до смерті, а недобрий вивозить у ліс. Ми люди. І ці ж люди у молоді роки приносили користь державі, були потрібними. А сьогодні вони на узбіччі. На узбіччі Малина. Поза часом і реальністю, бо ж хіба це реально — щоб у центрі красивого сучасного міста, за 100 кілометрів від столиці України жили справжні бомжі — мати-героїня та інвалід без інвалідності? От як це таке могло статись, хто пояснить?
Тетяна СОРОКА.