Ростислава Ісмаілова, керівника «FDE Art Center», думаю, малинчанам представляти не потрібно. Його вихованці неодноразово брали участь та ставали призерами Міжнародних танцювальних змагань і фестивалів, а його учень Владислав Михайленко 2015 року став переможцем талант-шоу «Маленькі гіганти». Ми поспілкувалися з Ростиславом про танці в його житті, танцювальну школу «FDE», нещодавно відкриті рок-школу та школу моделей та про те, яким він бачить в майбутньому свій арт-проект.
— Ростиславе, з чого для вас розпочалися танці?
— Коли я лише починав займатися танцями, а це були, приблизно, 2001-2002 роки, всі віком десь від 10 років танцювали. Танці тоді були дуже популярними, особливо такий стиль, як брейк-данс. Доводилося вчитися самим, бо Інтернету на той час не було. Побачиш кліп по телевізору і сам починаєш пробувати повторювати рухи. Хлопці, які вже щось уміли, навчали нас. Займалися ми виключно на вулиці, бо зручних танцювальних залів тоді просто не було. Потім приїхав один хлопець-малинчанин, який навчався в Києві і займався танцями. У столиці можливостей набагато більше і, зрозуміло, вищий і рівень. Він умів більше, ніж ми, й організував у Малині танцювальну школу. Я туди не потрапив, бо не було грошей там навчатися.
Потім у мене була перерва приблизно чотири роки, коли я не займався танцями. Мені було тоді десь 15 років, голова була забита зовсім іншим. Почав знову танцювати у 19 років, коли навчався в Києві у коледжі при Національному Університеті Технологій і Дизайну. Гуртожиток, де я жив, знаходився біля коледжу, а біля нього була танцювальна школа. Я вирішив туди сходити. Почав я з Хіп-хопу. І після цього понеслося…
— Як у вас виникла ідея заснувати у Малині школу танців «Крок вперед»?
— Можна сказати, що ідея була не моя. У Малині ще були хлопці — Ковальчук Артем і Роман Прокопенко, з якими я раніше танцював, і які продовжували займатися час від часу. Вони продовжували збиратися, їм виділили місце в міському Будинку культури. І запросили мене на тренування. Вони попросили показати, що таке Хіп-хоп. Я показав, а Роман каже: «Слухай, та це ж те, що потрібно дівчатам». Я запропонував знайти приміщення, зробити там косметичний ремонт, поставити дзеркала. Спочатку ми вирішили зробити команду. Потім взяли в оренду приміщення, яке було в старому дитячому садку на Малинівці. Ми почали пропонувати в соцмережах всім, хто хоч трохи вміє танцювати, приєднатися до нас. І поступово у нас почали з’являтися учні.
— Потім у вас почалося розширення і ви перейменували вашу танцювальну школу в «FDE»?...
— Школу перейменували в «FDE» десь два з половиною року тому. Люблю повторювати, що все випадкове ніколи не є випадковим. До Малинівки було проблематично добиратися, тому ми пішли у міськраду. Нам запропонували приміщення у дитячому садку на фабриці, де зараз управління праці. Ми погодилися, почали робити там ремонт. Потім нам сказали, що це приміщення вже потрібно і ми переїхали в інше, яке довгі роки не використовувалося і було дуже занедбане. Нам довелося залатувати дірку в підлозі, міняти підлогу, стелити ламінат. Але нас звідти також «попросили». Після цього ми вирішили йти іншим шляхом: створили приватне підприємство, взяли в оренду приміщення в старих гаражах за музичною школою, яке було ще в жахливішому стані. Але ми зробили все так, як хотіли і взяли нову назву «FDE» — «first dance element», що перекладається «перша танцювальна стихія». Ми довго думали над назвою, бо як корабель назвеш, так він і попливе. Дивлячись на результати, думаємо, що корабель поплив нормально.
— На сайті школи 11 стилів танців…
— Хочу сказати, Малин — доволі специфічне місто. Я його люблю, але воно дуже інертне, важке на розкачку. Танці це не лише потанцювати на весіллі чи на дні народження. Тут треба вміти любити музику і вміти танцювати. Але крім цього, треба любити працювати фізично, бо маєш бути фізично сильний, повинна бути розвинена координація. Це все, звичайно, можна розвинути. Зараз діти більш ліниві, ніж за часів мого дитинства. Я пам’ятаю, добре вмів грати у футбол, баскетбол, настільний теніс, волейбол. Я, звичайно, узагальнюю (утрирую), але деякі діти навіть не знають, що таке той же баскетбол, настільний теніс. Працювати з такими дітьми важко, бо трохи попрацюєш, і вони кажуть, що в мене болить прес, ноги… І ці навантаження їх відштовхують від танців.
Але я трохи відійшов від теми. Кожен викладач школи займається своїм танцювальним стилем. Деякі стилі у нас взагалі не пішли. Наприклад, латиноамериканські танці. У нас був викладач з Куби Руберландер Руіз Пейкс, але в нас із цими танцями чомусь нічого не вийшло. Контемпорарі у нас також не пішов.
— Можливо, це складніші танці?
— Зовсім ні. Більшість танців, які ми викладаємо, є соціальними, їх за кордоном танцюють в клубах, на дискотеках, на вулицях. Тут не треба мати якихось супер здібностей, аби їх танцювати.
У нас були і бальні танці, але їх викладач була з Луганська. Вона пожила тут деякий час і повернулася в Луганськ.
Бачте, Малин не таке місто, куди всі хочуть приїхати, навпаки — всі хочуть виїхати. Можливо, і я колись звідси виїду, бо це життя. На жаль, це не те місто, де хотілося б, щоб жили мої діти. Думаю, це проблема не лише Малина, але й цілої країни.
— Пам’ятаєте свій перший конкурс, у якому взяли участь ваші вихованці?
— Найперший конкурс запам’ятається, мабуть, назавжди. Це був 2013 рік. Ми брали участь у «Hip-Hop international» — одному з найбільших танцювальних фестивалів у світі. Відбори проходять у кожній країні, а потім переможці їдуть змагатися в Лас-Вегас. Ми не зайняли призового місця, але для нас все одно це був успіх і важливий досвід.
Ми намагаємося брати участь в серйозних конкурсах, де ти або виграв, або програв — іншого шляху немає. Це «Feel the Beat», «Global Dance Fest», «The Сhallenge», той же «Hip-Hop international». Вони проходять на досить високому рівні. Також наш учень Владислав Михайленко ще 2015 року став переможцем талант-шоу «Маленькі гіганти», що також є одним з досягнень нашої школи.
Ми постійно беремо участь у фестивалях і конкурсах. Ось 4 березня знову їдемо на конкурс. Однак танці — задоволення не з дешевих. Дітям дорого увесь час їздити на змагання, а це заважає розвитку. Чим більше вони б змагалися, тим більше у них було б досвіду, що сприяло б їхньому професійному росту. У цьому ми трохи обмежені. Спонсорів особливо й не шукаємо, бо розуміємо, що мало кому потрібні. До прикладу, зараз організовуємо фестивалі, але своїми силами, бо ходити і просити гроші — це даремна витрата часу та енергії. Бо коли просиш про допомогу і тобі відмовляють, опускаються руки. Тому ми все робимо своїми силами. Ні від кого не залежимо і нікому нічого не винні.
У цілому, за останні роки, танцювальне мистецтво значно розвинулося в Україні. Це видно і на прикладі Малина. Шість танцювальних шкіл для такого міста, як Малин, дуже багато.
— Нещодавно ви брали участь в шоу «Україна має талант. Діти».
— Це досить крутий проект. Якщо навіть порівняти його з тими ж «Маленькими гігантами», рівень значно вищий. До дітей було гарне ставлення, їм влаштували ігрову зону, вони були дуже задоволені. Ми вийшли, виступили, отримали новий досвід і три «так». У прямий ефір, на жаль, не потрапили.
— При вашій школі розпочала роботу рок-школа та школа моделей. Як у вас виникла така ідея?
— Не можу сказати, що це виключно моя ідея. Ініціативу взяла моя дружина. У неї є знайома дівчина, яка працювала в модельному бізнесі, і яка могла б організувати таку школу. Так у нас з’явилася школа моделей.
Пам’ятаю, ми робили проект для «Замку володарів» — cover-колективи, які мали виступати на сцені. Я побачив, що в Малині це все на недоробленому рівні. Наприклад, музична школа просто навчає дітей музиці, дає атестат і все. А якщо візьмемо танці, ми допомагаємо нашим учням потрапити на навчання в танцювальні школи Києва, де вищий рівень. Це ж стосується і моделей — не хочеться, щоб вони просто позаймалися і все. Так само і рок-школа. Відкривати у нас музичну школу було навіть не цікаво. Саме тому ми відкрили рок-школу, де навчаємо грі на гітарі, на ударних, клавішних інструментах, вокалу. Ми хочемо створювати не лише музичні колективи, а продюсувати сольних виконавців, давати їм змогу виступати. Це буде своєрідний продюсерський арт-центр. На хочеться, щоб діти просто поспівали і на цьому їхня творча кар’єра закінчилася. Хоча, звичайно, діти також є різні. Дехто позаймається місяць і піде, а є і наполегливі, які хочуть добитися результатів. Поки ми навчаємо грати на гітарі та бас-гітарі. Наразі шукаємо викладача вокалу та ударних інструментів.
— Які у вас плани щодо подальшого розвитку арт-центру?
— Як уже говорив, я не впевнений, що житиму в Малині. Тому хочеться довести школу до тієї точки, коли вона перетворилася б на окремий самодостатній організм, який міг би працювати без нас.
Володимир ПЕТРЕНКО.
