Сьогодні багато уродженців Малина живуть і працюють у різних куточках світу. Серед них й Олександр Мельниченко, який у свій час закінчив духовий відділ Малинської дитячої школи мистецтв по класу валторни. Наразі він працює в Польщі, у симфонічному оркестрі філармонії міста Щецин. Його брат Сергій також грає в Польщі в духовому оркестрі. Зустрілись ми з Олександром під час його відпустки, проведеної в батьків у Малині. Про власний шлях у музиці, про відмінність української та західноєвропейської школи музики, про особливості роботи в Польщі, культурну політику та медіа-простір, польсько-українські відносини, ситуацію в Україні — далі в інтерв’ю.
«НА МЕНЕ ЗНАЧНО ВПЛИНУЛА ПРАЦЯ ІММАНУЇЛА КАНТА "ПРО ПРЕКРАСНЕ", ЯКУ Я ДОСИТЬ ДЕТАЛЬНО ПРОСТУДІЮВАВ. ХОТІЛОСЯ ЗРОЗУМІТИ, ЯКЕ ЗНАЧЕННЯ В СУСПІЛЬСТВІ, У СВІДОМОСТІ ЛЮДИНИ ВІДІГРАЄ МИСТЕЦТВО І БЕЗПОСЕРЕДНЬО МУЗИКА»
— Олександре, думаю, логічно розпочати з традиційного питання: що тебе привело на духовий відділ і взагалі — у музику?
— У дитинстві я мав дзвінкий голос, співав у шкільному хорі. Мій майбутній викладач в музичній школі Володимир Петрович Олексієнко почув мій спів і запропонував пограти на сопілці, а пізніше — спробувати грати на валторні. Мені було вісім чи дев’ять років — зараз вже точно і не пригадаю. Саме так почався мій шлях у музиці.
— А з чого розпочався твій професійний шлях?
— Після закінчення дев’ятого класу переді мною постав вибір: або навчатися далі в школі, або кудись вступати. На той час, у 1992-му році, щоб вступати до серйозного навчального закладу, потрібні були гроші, які «зникли» разом з розвалом Союзу. Тому пішов навчатися у Житомирське музичне училище. Я вступив у клас Володимира Івановича Бондарчука. До цих пір підтримую з ним зв’язок. Скажу відверто, він був моїм улюбленим, найкращим викладачем і людиною, яка допомагала мені в скрутних життєвих обставинах. Він завжди мене підтримував, допомагав. З його легкої руки я вступив до Одеської консерваторії. Він допоміг мені виробити характер, навчив правильного відношення до музики, до інструменту і, загалом, вмінню правильно працювати й аналізувати. Володимир Іванович заклав всю ту необхідну базу, яка зараз мною використовується, і яку, можливо, ще не повністю встиг осягнути.
На формування мого життєвого кругозору ще в дитинстві значний вплив справив мій перший вчитель Володимир Олексієнко. Він навчив мене читати книжки. Я дуже багато читав, у тому числі і з його подачі. І вийшло так, що в мене всі стелажі були забиті книжками. Школа також давала певні поштовх для читання, але значно менше, бо книжка, отримана з подачі людини, яка любила свободу, справедливість, яка займала активну громадянську позицію — це зовсім інше. Це не просто книжки, які повинен прочитати й переказати в школі. Тут після кожної прочитаної книжки хочеться прочитати наступну. Завдяки йому я і досі багато читаю.
— Є у тебе якась улюблена книга або письменник?
— Один із письменників, який сильно збурив мою уяву і примусив задуматися над багатьма речами, був фантаст Айзек Азімов. Його фантастика містить соціальну проблематику, ставить філософські та моральні питання; її досить важко читати. Також любив творчість Філіпа Фармера. Я завжди любив відійти у світ фантазії, тому й полюбляв фантастику. До речі, це значно допомагає в музиці, коли ти свої образи, витворені в уяві, перекладаєш на музику. Також читаю книжки з психології та філософії. На мене значно вплинула праця Іммануїла Канта «Про прекрасне», яку я досить детально простудіював. Хотілося зрозуміти, яке значення в суспільстві, у свідомості людини відіграє мистецтво і безпосередньо музика.
— Зараз, ти працюєш у польському місті Щецині солістом оркестру філармонії. Як ти туди потрапив?
— Після закінчення Одеської академії імені Нежданової в особистому житті була така ситуація, що потрібно було змінити місто. Мені подобалася Одеса — місто, де я навчався. Там закінчив магістратуру, паралельно навчаючись в академії. Я навчався замість семи років — п’ять в консерваторії і два в академії — чотири роки, бо після училища вступив відразу на другий курс. Навчаючись на п’ятому курсі, я фактично дублював програму останнього курсу консерваторії та курсу магістратури. Ще три роки я жив і працював в Одесі, а потім переїхав до Києва. Там життя було не надто солодким, і я був змушений шукати роботу, яка дасть можливість забезпечувати себе. Доводилося працювати на багатьох роботах, часом їх було чотири-п’ять. Однією з них була робота в Київському муніципальному духовому оркестрі.
У музичному світі духовий оркестр — це своєрідне клеймо, після якого знайти роботу в симфонічному оркестрі дуже важко. Духовий оркестр, скажімо так, найнижча ланка у професійному музичному світі, специфіка гри у ньому така, що після нього практично нереально нормально грати у симфонічному оркестрі.
Були періоди, коли взагалі кидав валторну і не займався на ній, бо потрібно було якось жити. Потім знову повертався в музику. У мене було два ключові моменти, які справили значний вплив на моє подальше життя. Перший — це мій брат Сергій, який захотів їхати на один з міжнародних конкурсів у Львові, і запропонував мені також поїхати. Знаючи специфіку інструменту, і який об’єм роботи потрібно зробити, розумів, що навіть якщо поїду і щось зіграю, — це буде на низькому рівні. Але брат мав більше віри в мої можливості, ніж я. Позаймався місяць, який залишався до конкурсу, брав уроки у мого колишнього викладача Володимира Івановича. І, як результат, посів друге місце, а брат — третє у старшій віковій категорії. Це був момент, коли я зрозумів, що бажання досягти мети й зусилля стають сильнішими за обставини й ті обмеження, які накладають на себе музиканти типу «давно не займався і професійного музиканта з мене не буде, у мене нічого не вийде».
Після цього відразу змінив своє ставлення до всього, більше уваги почав приділяти музиці, заняттям на валторні, менше став працювати на інших роботах.
У 2011 році була низка життєвих обставин пов’язаних з відношенням держави до тебе, інших людей, керівництва на роботі, рівень життя почав падати, плюс фактор здоров’я, бо коли працюєш на виснаження, рано чи пізно починаєш ламатися. Так сталося і зі мною. 2010 року мій брат закінчивши консерваторії, поїхав до Польщі, відіграв конкурс на місце в оркестрі Щецинської опери. Він дістав там роботу і залишився. Наступного року там звільнялося місце, і він запропонував поїхати і зіграти прослуховування. На своє здивування зіграв дуже добре й отримав роботу в Щецинському оперному театрі. Там по-справжньому навчився професійно грати музику, зрозумів специфіку гри, починаючи від елементарних довгих звуків, які я думав, що вмію грати, а виявилося, що взагалі нічого не вмію. Але завдяки сумлінній праці та аналізу всього, що відбувалося, за два з половиною роки я вже грав доволі пристойно. Це дозволило мені успішно пройти конкурс на місце у Щецинську філармонію, де я відразу отримав місце соліста. Вже три роки я там працюю і дуже задоволений роботою, бо підвищився професійний рівень і відчуваю себе справжнім музикантом.
«КОЛИ ГРАЄШ З БРАТОМ, РОЗУМІЄШ, ЩО КОЖНОЇ ХВИЛИНИ ВІН ПІДТРИМАЄ ТЕБЕ»
— Твій молодший брат Сергій вирішив займатися музикою, беручи приклад із тебе?
— У свій час так, потім ми помінялися місцями. Він пішов до музичної школи, і як розповідав викладач, на питання, на чому хоче грати, відповів: «На тому, що і брат». Він також валторніст, закінчив Житомирське училище імені Косенка, також навчався у класі Володимира Бондарчука. Після закінчення консерваторії, працював у Щецинській опері і вже рік працює в Валбжиху, що на кордоні з Чехією, солістом оркестру Судецької філармонії.
— Доводилося з ним разом виступати?
— Так, і не одноразово. Ми разом працювали в оперному театрі, не раз грали перші голоси на різних концертах у тому ж Щецині, Варшаві, Познані. Разом брали участь у прослуховуваннях до різних оркестрів. Сольно нам поки не доводилося грати.
— Важко разом грати з братом, чи навпаки?
— На перших порах було багато протиріч, бо як не як різниця у віці дев’ять років. Сергій завжди відчував себе на позиції лідера. Але в цілому нам грати разом легко, бо завжди між нами є взаємна підтримка. Коли граєш з братом, розумієш, що кожної хвилини він підтримає тебе.
«НАША ШКОЛА У ТВОРЧОМУ СЕНСІ БІЛЬШ РІЗНОБАРВНІША ТА ЦІКАВІША, АЛЕ В СИСТЕМНОСТІ, ЦІЛІСНОСТІ ТА ФІЛІГРАННОСТІ ВИКОНАННЯ МИ ПРОГРАЄМО. ЯКЩО НАШ МУЗИКАНТ ЗАХОЧЕ ПРАЦЮВАТИ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ОРКЕСТРІ, ШАНСІВ ТУДИ ПОТРАПИТИ У НЬОГО НЕБАГАТО, ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ВИМАГАЮТЬ, ЩОБ ОСВІТА БУЛА САМЕ ЄВРОПЕЙСЬКОЮ. АЛЕ ЗАГАЛОМ, НАШІ МУЗИКАНТИ НАБАГАТО ТАЛАНОВИТІШІ»
— Якщо говорити про рівень виконавської майстерності українських музикантів-духовиків і, в першу чергу валторністів, та західноєвропейських, наскільки він відрізняється?
— Скажу відверто, відрізняється і дуже суттєво. Наша українська школа побудована на емоціях, музичності, на якості, але при цьому поняття якості сконцентровано більше на духовному розумінні музики. Європейська школа відрізняється. Я не говорю зараз за Польщу, бо в них школа є щось середнє між нашою та західноєвропейською. Загалом, наш спеціаліст з України буде кращим, ніж польський. Основне, що відрізняє нашу школу від західноєвропейської, — брак системності. Європейська школа, особливо німецька, віденська, англійська, які є дуже сильними, вона побудована на чіткій і дуже добре прописаній системі. Якщо у нас ставка робиться на талант, то там на працю і схему роботи. Європейська школа вирізняється дуже високою стабільністю, людина буде підготовлена, художньо — матеріал буде добре опрацьований від першої до останньої ноти. Все буде філігранно, ритмічно, чітко, витривало — музикант зможе якісно грати досить довгі твори. Але при цьому творче начало буде проявлятися у малій кількості. Якщо музиканта навчать, що все має бути саме так, а не інакше, він на максимально високому рівні це зреалізує.
Наша школа у творчому сенсі більш різнобарвніша та цікавіша, але у системності, цілісності та філігранності виконання ми програємо. Якщо наш музикант захоче працювати у європейському оркестрі, шансів туди потрапити у нього небагато, через те, що вимагають, щоб освіта була саме європейською. Але загалом наші музиканти набагато талановитіші. Відрізняється лише система навчання. Багато з них грають у кращих оркестрах Європи. У нас в оркестрі музиканти, які приїхали з України та Росії, зазвичай, грають на перших голосах, не дивлячись на те, що переважна більшість в оркестрі поляки.
— Загалом, можна говорити про те, що в Україні існує своя школа гри на валторні?
— Звичайно існує, і досить непогана. Їх є кілька, але, знову ж таки, всі вони побудовані на таланті та здібностях. Вони досить схожі на російські, оскільки багато українських викладачів випускники московських, ленінградських шкіл. Я безпосередньо є послідовником доволі відомої у свій час школи Полєха, який вважався одним із найкращих спеціалістів, можливо, навіть у світі. У Європі ж навіть якщо людина не має особливого таланту чи здібностей, вона може скласти нашим спеціалістам значну конкуренцію.
— Які твори, в основному, вам доводиться виконувати?
— В основному, це все класичні твори. Коли працював в опері, це були опери «Євгеній Онєгін» Чайковського, «Мадам Баттерфляй» Пуччіні, «Травіата» Верді. Доводилося грати багато опереток. Однією з моїх улюблених опер, яку доводилося виконувати, хоча вона вважається дуже складною, це «Євгеній Онєгін». Там для першої валторни є що пограти. Але граємо й сучасну музику. Щоп’ятниці у нас головний концерт тижня, де ми граємо багато класики: Бетховен, Брамс, Прокоф’єв, Шостакович, Римський-Корсаков та інші, багато російської, української музики.
— Часто доводилося гастролювати з оркестром?
— Так, трохи світу ми об’їздили. З оперним оркестром побували в Чехії, Німеччині, Франції, Австрії, Швейцарії, Данії. Працюючи у філармонії, доводилося побувати лише в Німеччині, бо тут така специфіка роботи, що необхідності у таких виїздах немає. Але з цього сезону планується співпраця зі скандинавськими оркестрами, філармоніями. Вже другий рік у нас працює головним диригентом Руне Бергман із Норвегії. Його позицією була співпраця з іншими оркестрами. Це було одним із факторів того, що вибрали диригентом саме його. У Польщі, до речі, не призначають диригентів — їх вибирає оркестр. За рік проходить велика кількість диригентів, музиканти вибирають тих, хто їм найбільше сподобався, потім надходять пропозиції від керівництва, визначають, що керівництво може запропонувати диригенту й навпаки. В Україні, на жаль, не так.
— Який диригент, на твою думку, ідеальний?
— Думаю, таких немає. Кожен диригент — це індивідуальність. Якщо взяти класику — Моцарта або Бетховена — і буде диригентом німець або австрієць — з ними захочеться грати, бо вони можуть так викласти матеріал, що хочеш-не хочеш зіграєш так, як потрібно. Одним з найкращих диригентів, з якими мені доводилося працювати, — це наш український диригент Микола Дядюра. Він своєю енергетикою, своїми рухами, поглядом, всім своїм єством живе цим. Такі, як він, насправді рідкість.
— Думаю, у кожного музиканта є твори, які він найбільше любить виконувати. Чи є такі твори у тебе?
— Останнім часом виконував дуже багато цікавого і складного матеріалу. Кожен твір по-своєму винятковий. Але, напевно, найулюбленіший — це п’ята симфонія Чайковського. Одним з найвідоміших соло, яке коли-небудь було написане для валторни, в якому втілено стільки болю, відвертості, трагедійності, яке під час виконання поступово переходить в надію, просвітлення. Це дійсно соло-одкровення. Якщо просто зіграти ноти — можна сказати, що соло не зігране.
— Помітив, що багато валторністів люблять виконувати третю частину четвертого концерту Моцарта для валторни…
— Це досить відомий твір. Це музика яскрава, весела, яка добре запам’ятовується. На мою думку, четвертий концерт — це зразковий твір. По всьому світу його дуже часто грають на прослуховуваннях. Якщо музикант зіграє його від початку до кінця, можна дати досить об’єктивну оцінку рівня його гри. За рідкісним винятком виконують ще другий концерт.
— Можливо, у тебе є мрія, наприклад, пограти з якимось відомим оркестром, чи виконати якийсь твір, або зіграти з кимось дуетом?
— Моя мрія, яка, впевнений, протягом найближчих двох років здійсниться, — зіграти разом із моїм братом Сергієм подвійний концерт з оркестром. Власне, одна з причин того, що я поїхав до Польщі, — велике бажання Сергія, щоб два брати Мельниченки грали разом на такому рівні, щоб всі знали, що це брати Мельниченки. Думаю, настав час, що ми можемо це зреалізувати на досить високому рівні. А загалом, хочеться дивувати людей, приносити їм своїм виконанням задоволення і самому отримувати задоволення від того, що робиш. Хоча вже зараз я його отримую. Це моє хобі, це моя улюблена справа. Коли на душі погано, я беру інструмент і просто імпровізую й відразу стає легше.
«МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВІДНОШЕННЯ ПОЛЯКІВ ДО СВОЄЇ КУЛЬТУРИ. З РАННЬОГО ДИТИНСТВА, КОЛИ ДІТИ ЩЕ НЕ ХОДЯТЬ В ШКОЛУ І НАВІТЬ НЕ МОЖУТЬ ВПЕВНЕНО ХОДИТИ, ДЛЯ НИХ ВЛАШТОВУЮТЬСЯ МАЛЕНЬКІ СЕМІНАРИ, ДЕ ПРОФЕСІЙНІ МУЗИКАНТИ ГРАЮТЬ НА РІЗНИХ ІНСТРУМЕНТАХ, РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО НИХ»
— Хотів би трохи змінити тему розмови. Якщо говорити про українські засоби масової інформації, зокрема про телебачення та радіо, класична музика, в тому числі й духова, майже не представлена. Яка ситуація в цьому плані в Європі й, зокрема, в Польщі?
— Позиція будь-якої європейської держави полягає в тому, що дуже багато уваги, фінансів приділяється для розвитку культури. Це один із критеріїв високого рівня життя, яке залежить, напевно, від духовності людей. За той час, поки я працюю у філармонії, вже було близько чотирьох живих трансляцій наших концертів в Інтернеті. Три трансляції було по телебаченню. Один концерт у місять транслюється по радіо. Є багато телеканалів, радіостанцій класичної музики, де показують не лише польські, але й закордонні колективи. Практично кожне велике і середнє місто має свою філармонію й оперний театр, лялькові театри. Якщо, до прикладу, взяти Київ — місто, яке має найбільшу кількість оркестрів в Україні, то в Польщі будь-яке велике місто має таку кількість колективів. Зали майже завжди заповнені. Дуже багато записується дисків з різноманітно музикою, в першу чергу, з національною.
Мені подобається відношення поляків до своєї культури. З раннього дитинства, коли діти ще не ходять в школу і навіть не можуть впевнено ходити, для них влаштовуються маленькі семінари, де професійні музиканти грають для них на різних інструментах, розповідають про них. Діти під музику танцюють, співають, водять хороводи. Для старших дітей кожну неділю проходять родинні концерти, під час якого обов’язково розповідають про інструменти. Приходять діти різного віку, деякі разом з батьками. Може бути два-три концерти підряд — це так звана едукація. Під час концертів із дітьми спілкуються диригенти, професійні музиканти. І діти з раннього дитинства знають, як називається цей інструмент, як на ньому грають. У нас такої культури розвитку дітей практично немає. У нас люди, які не ходять до музичної школи, майже нічого про це не знають. У Польщі, як вже говорив, щонеділі влаштовується чотири-п’ять концертів лише для діток: один родинний концерт й один-два симфонічні концерти.
— Можливо, це питання дещо риторичне, але, на вашу думку, чому в нас цього немає?
— Це відношення влади й, у першу чергу, тих, хто розподіляє фінанси на різні сфери й галузі. За кордоном досить непогане фінансування культури.
Іще один фактор — відношення до людей. Коли я перейшов працювати до філармонії, так склалося, що я ще працював в оперному театрі, хоча вже відіграв конкурс до філармонії. У моїй ситуації мені було потрібно вибирати роботу, то щоб мене утримати в оперному театрі, мені дозволили працювати, суміщаючи графік роботи у філармонії. А у філармонії, аби мене зацікавити, щоб я перейшов працювати до них, дозволили за спеціальною умовою, за якою я заробляв навіть більше, ніж музиканти, які працюють на постійній основі, грати лише три концерти в місяць на мій вибір. Бо моя позиція на той момент була такою, що я не міг покинути оперний театр, залишити оркестр без першого голосу. Яке б не було моє відношення роботи, але через мою повагу до колективу, де я почав розвиватися як професійний музикант, не міг просто так взяти й піти. Тому у мене була можливість працювати відразу на двох роботах. Навіть для музиканта поляка — це велика рідкість. Коли я вже вирішив, що буду остаточно переходити працювати у філармонію, була здана в експлуатацію нова будівля філармонії, яка на той час (три роки тому) була однією з найсучасніших і найкращих у Європі.
— Підсумовуючи вищесказане, можеш погодитися з тим, що наш медіа-простір ворожий до культури і, в першу чергу, української?
— Звичайно. Не знаю, наскільки об’єктивним є мій погляд, бо останні роки більшість часу я проводжу в Польщі, але моя суб’єктивна думка, що все робиться для того, щоб люди не виховувалися духовно. Мені здається, позиція влади така, що людьми, які не надто розвинені духовно, легше керувати. Краще запустити на телебачення оголених дівчат або музику, в якій немає ні сенсу, ні, власне, музики. Це не може дати поштовху для серйозного розвитку.
«ПОКИ ЖОДНОГО РАЗУ Я НЕ ЧУВ ПРО ЖОДНІ, НАВІТЬ ЛОКАЛЬНІ КОНФЛІКТИ МІЖ УКРАЇНЦЯМИ І ПОЛЯКАМИ»
— Зараз ти, в основному, проживаєш у Польщі. Яке, у зв’язку з останніми подіями, там відношення до України? Чи адекватне в них сприйняття того, що в нас відбувається?
— Польська нація завжди вирізнялася своїм націоналізмом. Можливо, завдяки цій рисі, так швидко ця країна розвивалася. Зараз це одна з тих європейських країн, які найдинамічніше розвиваються. У цьому сенсі нам є чого повчитися в поляків. За останні роки, за неофіційними даними, у Польщу в’їхало близько трьох з половиною мільйонів українців. Поки я не чув про жодні, навіть локальні, конфлікти між українцями і поляками. Це говорить, напевно, про схожість культур, історії. У нас з ними набагато більше схожості, ніж, скажімо, з німцями. Є, звичайно, і темні плями в історії, про які при нагоді вони пригадають. Практично всі, хто приїжджає навчатися, працювати, мають роботу, і я не чув від українців, щоб хтось був не задоволений. Але завжди ми будемо українцями в Польщі, так само, як поляки будуть поляками в Німеччині, куди, у свій час їх багато повиїжджало. Але загалом, у Польщі досить комфортно.
— Чи багато у Щецині проживає українців?
— Наразі у Щецині один з найбільших Українських домів у Польщі. Ще в повоєнні часи це був своєрідний «сортувальний» пункт, через який проходило розселення, переселення людей. Дуже багато українців було переселено з Волині, зі східних кордонів Польщі, аби перервати родинні та дружні зв’язки в тому числі й між поляками й українцями. Тому нехай деякі недалекоглядні політики піднімуть архіви і з’ясують для себе, якою насправді була історія.
— Чи зберегли українці Щецина, які довгий час там живуть, свою ідентичність, мову, культуру?
— Загалом, ні. Все ж Польща досить націоналістична країна, і якщо хочеш почувати себе більш-менш комфортно, мусиш прийняти їх мову. Про віру не говорю, бо хоч вони й намагаються все «підперти» під католицизм, але на основі цього ніяких непорозумінь немає. Нерідкі навіть шлюби між католиками і православними. Але в українців є свої ЗМІ, товариства. У Вроцлаві, наприклад, 10 відсотків населення — це українці. Є багато кав’ярень, ресторанів, де спілкуються українською мовою.
— Яке зараз у Польщі відношення до військової агресії Росії? Чи їм, загалом, байдуже?
— Ні, зовсім не байдуже. Вони співчувають нам, підтримують психологічно. Вони вже пережили російську окупацію, вирвавшись з неї, пішли в Європу і більше не хочуть повертатися назад. Говорять, якщо рус стане на кордоні з Польщею, виступлять хто з чим, але не пустять в Польщу, бо знову буде хаос. Тому вони нас підтримують і сподіваються, що Україна впорається.
— Ти хоч більше часу живеш у Польщі, але все ж буваєш в Україні. Чи відчуваєш, що тут відбуваються зміни?
— Так, вони відбуваються і з кожним роком в гірший бік. Цього року я вперше відчув у людях безнадію та відчай. Крім того, що така ситуація в країні, людям і так складно, та ще й ті, хто сидять нагорі, крадуть відкрито мільярди. Вони придумують закони, за допомогою яких можуть вкрасти ще більше. Закони приймаються не на користь людей. Все, на жаль, робиться проти них. Чесній людині зараз жити найгірше. Зараз ми наближаємося до рівня 92-93-го років. Позитивним, думаю, є те, що люди, незважаючи ні на що, продовжують триматися, вірять у краще майбутнє, намагаються підтримувати один одного та творити щось прекрасне та корисне. У нас люди все ж загалом залишаються більш людяними, не такими егоцентричними, як у Європі. І це вселяє надію на краще.
Володимир Петренко
Фото і відео з особистого архіву Олександра Мельниченка.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
