Його не можна вважати стопроцентним малинчанином, але разом з тим Малин у житті одного з найталановитіших українських письменників кінця ХХ – початку ХХІ століття Юрка Ґудзя відіграв певну роль. Він деякий час вчився у Малинському лісотехнікумі, потім часто приїжджав сюди в справах. Можливо наше місто й стало тою відправною точкою, з якої пролягла його дорога в літературу…
«В шістнадцять років, на Різдво
я добирався до свого села
І мерз на нічних вокзалах
Києва, Малина й Звягля.
Згорнувшись в бублик,
На дерев'яній лаві
від холоду не міг заснути,
а крізь важку дрімоту
вчувався безнадійний запах
гарячих дерунів...»
У кожної людини є своя Межа. І не лише як пограниччя чи лінія, що ділить території або світи, а й як вузька цілинна смужка між полями Життя та Всесвітом, що водночас є тою польовою стежкою власного життя чи його шляхом… Кожен з нас живе на межі чогось і має свою межу-територію земного буття, де працює і вирощує врожай власних зусиль і намагань, де шукає і влаштовує себе у часопросторі.
«Додому все ніяк не доберуся.
Отож і думаю —
моя періодична безпритульність
перетворилась в правило життя, —
І не лише мого: здається,
цілий світ ночує на вокзалі
І біля втомленого діда
дрімає чорний пес.
... А, може, справді, марна справа
у невлаштованому світі
влаштовувать своє життя?
Та скоро ранок...
Пожалілись — і далі помандруєм,
аж поки люди на землі
не віднайдуть свій спільний дім.
А біля них — і я зігріюсь...»
Юрко народився на Звягельщині – благодатній землі, що дала світові Лесю Українку. Можливо, у своєму рідному Немильнянському лісі він у дитинстві розмовляв з Мавкою чи грав на сопілці разом із Лукашем, або ж купався в молочних хвилях Случі разом із русалками… Хтозна?!... Та його любов до природи, до лісу зокрема, була якоюсь особливою.
Із щоденникових записів (мова оригіналу збережена):
«7/IX-83. Севастополь.
С этой высоты лес был как пышная пятнистая пена, как огромная, на весь мир, рыхлая губка, как животное, которое затаилось когда-то в ожидании, а потом заснуло и проросло грубым мохом. Как бесформенная маска, скрывающая лицо, которого еще никто не видел… Вот я очень давно думал о лесе, спорил о нем, видел его в своих снах, но я даже не подозревал, что он существует в действительности…»
Тому й не дивно, що після закінчення восьмого класу в рідному селі Немильні Юрко Ґудзь вступає до Малинського лісотехнікуму. Саме ліс для нього був певним простором мандрів, уяви, пошуків та романтики.
«У темряву осіннього притулку,
в порожню хату біля лісу
я повернувся знов.
Під стріхою знайшовши ключ,
повільно двері відімкнув.
Аж відсахнувсь —
дві чорні тіні кинулись до мене,
холодний помах крил
ударив різко по обличчю...
Я довго-довго тут не був,
чиясь душа чекала тут на мене...»
Або ж рядки із іншої поезії:
«Очі згубились
в чорному лісі,
Місяць скотився
з небес.
Шурхоти, шерехи,
в листі,
Осінь стомилась,
як пес,
і прилягла...»
Та найулюбленішою порою року Юрка Гудзя, який народився в зеніті літа і на межі півріч – 1 липня 1956 року, була… зима. У книзі «Замовляння невидимих крил» він пише: «На першій сторінці округлим дитячим почерком виведено єдину фразу: "Зима — наймилосердніша пора року..." Далі — нема нічого, лише чисті, ще незаповнені сторінки білого завіконного поля... Я знову заплющую очі: ще мить і на внутрішній поверхні моїх повік з'являться невидимі на папері знаки: гієрогліфи, літери, незнайомі слова... Я мушу встигнути їх прочитати... Бо ж кожна зима — то відлік нового часу, що починається і завершується теплим дотиком Твоїх долонь...»
Зима як чистий аркуш паперу на якому починає писатись новий текст часопростору і життя.
«Удвох з великою зимою
Живем в безмовності.
Нема думок, ні почуттів.
Одне бажання: стати полем,
Прикритись снігом до весни».
І не виключено, що саме зимового ранку 1972 року (а зима того разу була сніжною) Юрко вирішив розпочати писати новий текст свого життя: залишити навчання у Малині і вступити до Київського геологорозвідувального технікуму. Манили мандри не лише у просторі, а й в часі… Саме геологія здавалась тою наукою, яка розкривала таємниці минулого життя у Всесвіті. Та було ще одне захоплення – історія. В дитинстві він мріяв стати вчителем і викладати, як і його мама, в школі саме цей предмет. Тому, вже після строкової служби в лавах радянської армії, куди Юрко був призваний після закінчення геологорозвідувального технікуму, він вступив на історичний факультет Київського педагогічного інституту. Вивчення історії давало йому відчуття зв’язку Часу і бути на Межі великого поля історії. Якось у своєму щоденнику він занотував: «600 років тому на полі Куликовім, біля Дону і Непрядви вирішувалась і моя з вами доля».
Саме розірваність часопростору на Межі і здавалось Юркові чи не найбільшим випробуванням, бо «…боляче жити на світі, в якому розірвано єдиний час існування, й людина мусить страждати окремо в минулому, майбутньому, нині...».
Тому прагнення з’єднати ці три виміри були чи не головним завданням Юрка. Проте, страждань і болю від цього прагнення не меншало. Відповіді на одні питання породжували інші, що вимагало дальшого і глибшого обробітку своєї Межі та подолання шляху до пізнання. І як сказано у «Біблії»: «Бо при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!...».
Часом здається, що ця біль веде до Бога, до Істини… Дорога, що лежить на Межі Любові…Адже Бог і є Істиною та Любов’ю…
«Спочатку Бог зліпив жінку,
а потім чоловіка.
Вони глянули одне на одного
і засміялись. Згодом
їх відіслали в світ.
Тисячоліття відгули,
всі розійшлись,
лише слова зостались:
... а ще будете разом
у тихій пам'яті Бога».
У пам’яті Бога залишаємось ми всі, але не кожен залишається пам’яттю, що є Межею. В одних вона закінчується з фізичною смертю, а в інших вона розпочинає лише своє продовження в Духовності. У пролозі до однієї із своїх книг Юрко Ґудзь написав: «На паперті зруйнованої церкви я побачив сиву згорблену жінку. Вона підвела голову й повільно перехрестила мене рукою, схожою на чорний корінь мандрагори. Розгублений не знав що їй відповісти, якими саме словами і що покласти в порожні долоні. Жінка уважно дивилася крізь мене. Раптом я щось пригадав, і дивуючись самому собі, заплакав. Жінка десь щезла, розтанула в темряві. Розмова тільки починалася, поряд з мовчанням про невимовне — наші слова лиш postscriptum. Все ще можливо. Світ не завершено».
…Він пішов із життя якось несподівано швидко і дико несправедливо на Межі часового балансу – 20.02.2002… Пішов так, аби залишатись постійно тут серед Людей, на Землі та в «тихій пам’яті Бога»…
Володимир Студінський
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
