Вже більше місяця відвідувачі Малинської районної бібліотеки мають можливість побачити виставку робіт випускників образотворчого відділу Малинської дитячої школи мистецтв "Розфарбуймо свою Україну", присвячену 20-річчю творчої діяльності художниці, викладача, волонтера, організатора творчого об’єднання «Свічадо» Ірини Оксаніч. З цієї нагоди ми зустрілися з пані Іриною, або поговорити про її творчий і професійний шлях, мистецьке середовище Малина, волонтерську діяльність та про сучасне мистецтво.
До слова, до Дня художника, орієнтовно на 13 жовтня о 16:00 планується зустріч випускників образотворчого відділу, куди запрошуються всі випускники, які навчалися в класі Ірини Оксаніч.
Нижче — найцікавіші думки з нашої розмови.
«Значний вплив на вибір професії справив мій батько Василь Оксаніч. Напевно, він мене підштовхнув на шлях художника»
— Значний вплив на вибір професії справив мій батько Василь Оксаніч. Спочатку він був учителем малювання в селі Романівка Романівського району. У Малині вже не захотів викладати і був просто оформлювачем. Тоді було дуже популярно бути оформлювачем, вони були практично на кожному підприємстві. Напевно, він мене підштовхнув на цей шлях. Загалом, родина в нас була творчою. Мама співала.
У ті часи були модні педагогічні, медичні професії й бухгалтери. У виші, де викладалися ці спеціальності, було нелегко вступити. Я була орієнтована після 9-го класу піти навчатися в медичний. Професія художника на той час була непрестижною. Всі говорили: «Куди ти підеш з такою професією?» До мене зі Львова приїхала двоюрідна сестра. Вона мене зорієнтувала: мовляв, який з тебе медик, коли в тебе сім’я художників? Коли я приїхала у Львів вступати, всі сумніви у правильності мого вибору зникли. Я познайомилася з багатьма художниками, і мене це захопило настільки, що я зрозуміла: лише цим хочу займатися.
Відучилася у Львівському художньому училищі. Тоді, в часи перебудови й на початку Незалежності, почали організовуватися кооперативи. Художники й викладачі нас орієнтували на те, що потрібно створювати щось своє. Вони лишали за нами гуртожиток, формували групи, щоб ми створювали свої художні кооперативи. Не знаю, чому я не залишилася у Львові, адже було за що зачепитися, було житло, нам допомагав майстер. Можливо, те, що я сумувала за Малином.
У Малині був цех оформлювачів, але на той час він розпався, і роботи не було взагалі. Мої друзі також не мали роботи. Ми фактично були вільними художниками — малювали і намагалися продати свої роботи. Було важко, іноді навіть з’являлася безнадія. Мені здавалося, що якоїсь стабільності взагалі не буде.
У мене була подруга дитинства Олена Броневицька, яка також училася на художника. Ми любили разом з нею збиратися і малювати дерева. Загалом, хочу сказати, у мене було творче оточення, яке, як говорив класик, формує свідомість. Тоді в нашій музичній школі відкрили відділ образотворчого мистецтва та хореографічний відділ. Й Олена почала викладати в образотворчому відділі. Я хотіла викладати, хотілося певної стабільності, невеликої, але стабільної зарплати. Пізніше вона пішла в декрет і мене взяли на її місце. Я не мала педагогічної освіти, але викладати в школу взяли. Мене вирішили залишити і розширити відділ. Ми з подругою продовжили викладати. Це був золотий вік у моїй творчості. Ми взаємодоповнювали одна одну. Потім Олена поїхала в Італію, і на її місце прийшла наша учениця Світлана Дзюбенко, яка, на жаль, померла. Я думала, хто може її замінити. Але пізніше прийшла Лариса Лаврентіївна Дзицюк. Ми з нею добре співпрацюємо, допомагаємо одна одній. Вона довгий час працювала художником-оформлювачем:оформлювала афіші, стенди — те, що я не практикувала.
Пропрацювавши рік чи два, я вступила у Київську державну академію керівних кадрів культури і мистецтв на заочний відділ, де здобула ще й відповідну педагогічну освіту.
«Треба міняти наше місто, щоб творчий розвиток був не лише у дітей, а щоб старші люди теж були активними, об’єднувалися, не губилися в цьому світі»
За роки своєї практики зіткнулася з тим, що в Малині немає творчого та інтелектуального середовища для розвитку своїх талантів та здібностей, демонстрації своїх творчих здобутків не лише для дітей, а й дорослих.
До нас приходять навчатися різні діти. Дехто усвідомлює, що їм це потрібно перед вступом. Після того, як школа стала платною, багато хто покидав навчання. Мені було шкода цих дітей, але я не могла силою тримати їх у школі.
А скільки є молоді, юнацтва, старших людей, які усвідомили, що хочуть малювати, творчо спілкуватися, займатися інтелектуально-просвітницькою діяльністю. Проте середовища, як говорила, навколо якого вони об’єдналися б, немає, немає навколо чого його формувати. Ми організували «Свічадо», не знаючи, що з того вийде. Відгукнулося дуже багато людей: майстрині з вишивки, художники-самоучки, юнацтво. ЦДТ давав нам приміщення. Ми збиралися увечері кожної п’ятниці, приходили різні майстри, які абсолютно безкоштовно ділилися з нами своїм досвідом. Моїм першочерговим завданням було це все організувати, запрошувати майстрів. Уроки живопису викладала я сама. Моя учениця Наталка Мірошник, тепер викладач ЦДТ, запропонувала зробити іграшки для новорічної ялинки, що в центрі міста. Вона розробила цю ідею, зробила ескізи, а ми їй допомагали. Знайшлися ентузіасти, в яких було бажання творчо змінювати місто, внести свій хоч невеликий внесок у його розвиток, щоб у ньому було якесь творче життя.
Такі люди в Малині є, і це мене надихає. Я навіть не можу підрахувати всіх моїх випускників, які продовжують малювати, які стали професійними художниками. У мене є дві дівчини, одна з яких працює в банку, інша — у виконавчій службі, але, незважаючи на свою зайнятість, вони малюють. Наш нотаріус Арсен Новицький також виставляв свою графіку. У нього чудові роботи.
Чому створюються творчі спілки? Бо сам ти немов жаринка: тебе відкинули, ти пожеврів і тебе вже немає. Тебе просто затягує повсякденність. У Малині є багато художників, але ми про них навіть не знаємо.
Мені здається, не дивлячись на те, що відбувається, на війну, цей час змін, коли люди не знають чого очікувати, коли в тебе немає стержня, орієнтирів, людина просто згасне. Я маю надію, що в Малині з’явиться об’єднання творчих особистостей, хто шукає себе, хоче розвиватися, не дивлячись на те, що в когось не було фінансів, можливостей на той час займатися улюбленою справо. Зараз звикли говорити, що в нас і те не так, те зробили погано. То зроби це сам! Ніхто тобі не заборонить, навпаки — з’являться люди, які тебе підтримають. Треба міняти наше місто, щоб творчий розвиток був не лише у дітей, а щоб старші люди теж були активними, об’єднувалися, не губилися в цьому світі. Замість того, щоб їхати на якийсь майстер-клас, який коштує немалі гроші, наші бабусі безкоштовно навчать всьому, що потрібно. Їх треба лише покликати, дати зрозуміти, що вони потрібні.
Можливо, в майбутньому створимо свою арт-студію, бо в нас у місті немає якоїсь мистецької галереї, де можна було б виставити свої роботи для огляду.
Я була дуже задоволена тим, що цей рік провели день вишиванки. Я вважаю, це було гарно. Звичайно, можливо, були і промахи. Я пам’ятаю малюнок, де показані олівці такі тупі, списані, і поряд лежить ідеальний рівний олівець, бо нічого не робив. Недоліки завжди будуть, але робити щось потрібно хоча б заради дітей.
Хотілося б, що була б якась підтримка, щоб виділяли гроші хоча б на матеріали. Бо один раз помалюєш своїми фарбами, другий раз, а потім бачиш, що фарб уже немає, пензлики вже списані. І щоби було б якесь приміщення, де можна займатися. Спочатку ЦДЮТ давав приміщення, але зараз в них свої ремонти і їм самим не вистачає кабінетів. Давали приміщення в районній бібліотеці, але йти за парк до бібліотеки пізно ввечері не всі можуть. Треба, щоб воно було в центрі міста, щоб було до нього зручно добиратися.
У Малині розвинені вокальне, танцювальне мистецтво, а от образотворчому уваги приділяється значно менше.
«Мені здається, якщо людина не розкриває свого таланту, не знаходить себе, вона, в кращому випадку, перебуває у пошуку, або ламається, їй взагалі стає нічого не потрібно, і вона згасає»
Мій батько любив повторювати східну мудрість, що якщо знайдеш своє покликання, не працюватимеш ні дня.
Я подзвонила до своєї учениці, яка хоче вступати на художника, і яку рідні відмовляють від цього вибору, говорячи, що зараз складно знайти роботу художником. Хочуть, щоб вона вступила на економічну спеціальність. Я їй кажу, що мені це настільки знайомо. Цими днями зустріла маму учня, який вступив на спеціальність, також пов’язану з економікою, фінансами. Він також хотів вступити на художника, але трохи не добрав балів. І вона сказала, що він не буде працювати за цією спеціальністю, він уже навіть вчитися не хоче. Тобто, видно ще це для людини тягар. Дуже шкода людей, які не знаходять себе. Мені здається, якщо людина не розкриває свого таланту, не знаходить себе, вона, в кращому випадку, перебувають у пошуку, або ламається, їй взагалі стає нічого не потрібно, і вона згасає.
Коли говориш з дідусями і бабусями, розумієш, які ці люди були щасливі, хоча їм увесь час доводилося шукати шляхів, щоб вижити. Тоді все ж культура була не на останньому місці в житті людей. У мене бабуся, дідусь, тато грали на музичних інструментах. У бабусі не було музичної освіти, але вона грала і на гітарі, і на балалайці. Пам’ятаю, їздила в Карпати на весілля. Там музикантів не наймають, там в кожній хаті хтось на чомусь грає. Музики готові — весілля пішло.
Моя тітка Катерина Сергіївна Комар дуже багато вишиває. Вона шукає старовинні рушники і відтворює їх. Вона дала мені цілу колекцію рушників, я їх виставила. Коли виставляєш ці роботи, люди кажуть: «А в мене ж такі самі є».
«Коли приходили АТОвці, або надсилали фотографії, де поряд із ними розвішені твої роботи, з’являється іскра, що ти комусь потрібен»
Період, коли розпочалася війна, відзначився для мене творчим ступором. Перебувала в стані розгубленості, якоїсь творчої депресії. Я сіла і написала для себе: що я можу зробити? Чим я можу допомогти у цій війні? Я можу патріотично виховувати своїх учнів, своїх дітей, розповідати їм про Україну, пропагувати українське мистецтво, щоб вони розуміли, наскільки важливо не втратити нашу Незалежність.
Ми почали робити ярмарки-продажі, яркарки-аукціони, продавали з дітьми багато картин. Нас тоді підтримав відділ культури, школа мистецтв. На той час у Малині ми були перші, хто займався подібним. Збирали гроші на лікування бійця Василя Михайленка, першого малинчанина, який був серйозно поранений під час війни на Донбасі.
Спочатку ми навіть не знали, для кого збирати гроші. Всі говорили, кому ці картини потрібні, хто їх купить? Тоді був благодійний концерт і ярмарок-продаж. Ми продали дитячих картин приблизно на півтори тисячі гривень. Пам’ятаю, директор музичної школи Павло Васильович Недашківський сказав: «Я даю вам дозвіл на проведення виставки, але відповідальність беріть на себе». Зібрала батьківські збори і батьки підтримали нас. Одна мама сказала, що знає Василя Михайленка, її чоловік виносив його з поля бою, його рука буквально трималася на нитках і зараз її рятують. Ми зустріли дружину Василя, яка йшла з роботи, і вручили зібрані гроші на лікування. Ми також подарували йому картину для підтримки. Так ми включилися в благодійну діяльність.
Ми продовжували допомагати пораненим солдатам, малювали їм малюнки, писали листи. Якось налаштовувала дітей, що це потрібно робити. Й коли приходили АТОвці, або надсилали фотографії, де поряд з ними розвішені твої роботи, з’являється іскра, що ти комусь потрібен.
Пам’ятаю, відвідувала нашу вчительку Майю Володимирівну, яка вела російську літературу, і запитали її про що насправді твір Льва Толстого «Війна і мир», бо в дитинстві й дорослому віці сприймаєш його зовсім по-різному. Вона відповіла, що він про те, яку частку займає людина під час війни, як вона себе поводить, яку позицію займає по відношенню до ситуації, як вона змінюється, бо під час війни оголюється єство людини. Тому я рада, що мої учні, їх батьки, школа мене підтримують.
«Я захоплююся сучасним мистецтвом і щаслива, що існую в ньому, бо воно ніби залучає мене до співпраці»
Я часто чую, що в Малині люди погані. Не знаю, але мене оточують зовсім інші, які щось хочуть змінювати, які не байдужі, які щось шукають, прагнуть ставати кращими. Я вважаю, що картиною людина має не просто захоплюватися, а й вона має у неї всередині щось змінити. Намалював ти, наприклад, якогось півника чи яблучко, подарував комусь, і ця картина змінить чиєсь життя, лишить якийсь добрий слід у душі. Або художник намалював картину, не розумієш, про що вона, але тобі подобаються гамма кольорів, внутрішньо заспокоюєшся і розумієш, що в житті відбувається щось хороше. Якщо твоя робота внесе хоча б краплинку позитиву в чиєсь життя, або й змінить його, я вважаю, що ти займаєшся творчістю не даремно. Якщо ж немає якогось підґрунтя, розуміння навіщо ти це робиш, це все намарне. Я орієнтую своїх учнів на те, що навіть якщо вони й не стануть професійними художниками, але вони стануть порядними інтелігентними людьми. Я завжди кажу своїм учням: «Ви майбутня інтелігенція України, на вас лежить величезна відповідальність за її майбутнє».
Я не погоджуюся з тим, що проблема сучасного мистецтва в тому, що митці лише прагнуть виразити себе. Це неправда. Навпаки, мені здається, що той, хто про це говорить, сам є нетворчою людиною. Я захоплююся сучасним мистецтвом і щаслива, що існую в ньому, бо воно ніби залучає мене до співпраці. Наприклад, у Києві є галерея під відкритим небом, де ти можеш безпосередньо торкнутися витвору мистецтва, взяти його в руки, сісти на нього.
Сьогоднішнє мистецтво зорієнтоване на те, щоб залучити глядача до співпраці. Навіть якщо ти його не розумієш, все одно воно примушує тебе думати, викликає у тебе захоплення, збентеження або неприйняття, але точно не залишає байдужим. У цьому його цінність. На мою думку, потрібно, щоб і держава, і суспільство розуміли, що треба вкладати кошти й зусилля в культуру. Лише тоді ми зможемо підняти Україну на якісно інший рівень розвитку. Є багато країн, в яких немає ні великої кількості природних ресурсів, ні потужної промисловісті, але вони відомі світові саме своєю культурою, що, мабуть, і дозволяє їм перебувати на високому рівні розвитку.
Загалом, хочеться більше бачити в людях різноманітності та оптимізму. Зараз не вистачає позитивних новин. Десь я чула від іноземців, що ми, українці, ніколи не вийдемо з кризи, бо в нас увесь час розповідають, що все погано і важко жити. Як батьки можуть передати позитив своїм дітям, коли тато і мама злі, бо не можуть заробити на прожиття? Хочу, щоб люди старалися бачити позитив. Іноді від молоді чую докори: «Що мені дала ця країна?» «А що ти країні дав?» — запитую. Тебе ж народила мати, але ти від неї не вимагаєш, що вона тобі щось винна до кінця життя. Ти і сам щось маєш зробити.
Володимир Петренко
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
