Біда не раз відчиняла двері в оселю Марії Іванівни Мойсієнко з Тишева, та вона пережила всі життєві трагедії, щоб радувати своїх рідних теплом жіночої душі, частинка якої вплелась у барвисті життєдайні її вишиванки.
Оселя Марії Мойсієнко у Тишеві не так і далеко від залізничного перону, де зупиняється електричка, — хвилин десять-п’ятнадцять ходу. Пасажирські поїзди тут навіть не гальмують, а от електричка — то надійний транспорт для сельчан.
Ось і цього дня тут зійшло чимало народу. Кожен поспішає додому, дехто — перевідати рідних, інші — наглянути на дачні будиночки. У кожного свої клопоти, свої розмови, свої думки.
У тому не надто густому людському потоці ідемо до двору Марії Іванівни. Її оселя вирізняється з-поміж інших, ні не величними хоромами чи сучасним ремонтом. Це, на перший погляд, звичайна селянська домівка, от тільки ставня на вікнах і козирок над ними різний. Такі, за словами краєзнавців, характерні саме для поліської архітектоніки. Правда, сучасним будовам уже не притаманні такі деталі.
І дарма, що надворі зима, а в хаті квітне весна, пишним цвітом буяє літо. То все на вишитих рушниках, скатертинах, подушках, серветках, на тканих килимах, що на стіні. І під ногами ткані доріжки, килимки, одному з них уже невідомо скільки літ — виткала його ще прабабуся Марії Іванівни, у народі такі килими називають «козачок» — на ньому не квіти, а строгі геометричні фігури, а по боках у смужках ніби й справді маленькі фігурки козачків. Дивна барвиста симфонія, в якій вкраплення якогось смутку і печалі, а ще любов до людей, до життя, до своєї землі, рідного села, свого краю. Як же може бути інакше? Народилась і виросла вона тут — на Поліссі, прожила життя, в якому були і щастя, і радість, та не оминули її оселю й біди. Згадує те жінка — очі зрошуються сльозою. Запитує:
— Чиї то гріхи довелось мені спокутувати?
Відповіді немає, ніхто не скаже. Навіть ікони в заквітчаних рушниках німують. Дарма, що довелось всього пережити, але якби довелось починати життя спочатку, пішла б тим самим шляхом.
Дитинство у неї далеко не таке, як у нинішніх дітей. Хіба хто чув тоді про комп’ютери, мобільні телефони? Не у всіх селах навіть світло було, і та лампочка Ілліча для декого була справжнім дивом. А хіба стільки нарядів було, як у нинішньої малечі? Про такі портфелі, як зараз, ніхто навіть уяви не мав. Та багато чого не так було, навіть села по-іншому називались: зараз Тишів і Шевченкове, а тоді — Дересовка і Будьонне, в кожному своя бригада. Та в тому часі було найголовніше у житті кожної людини — дитинство і юність. Їх не повернеш, тільки спогади світлі і чисті.
У школі Марійка навчалась добре. Старалась бути в числі кращих. Вдома помічниця.
— Хороша в тебе донька, — говорили її матері люди, — і гарна, і роботяща, і кмітлива. А співає як, а танцює! Добра дитина.
Закінчивши місцеву восьмирічку, пішла навчатись у вечірню школу в Йосипівці, бо треба йти працювати, потрібно вже самій на хліб заробляти. Дарма, що тільки 16 років, а вже дояркою трудиться, нелегка то праця. А тут мова зайшла про те, що вже час полегшити труд доярки. І правління колгоспу відправило дівчину на навчання до сільгосптехніки, де почали освоювати доїльні апарати. Через вісім місяців вона вже «дипломований» спеціаліст — чи не найкраще з усіх закінчила курси. З доїльними апаратами майстерно вправляється. Небагато часу минуло, а Марія вже в передовиках. Орден отримала, а згодом заохочення для однієї з усього Малинського району — поїздка до Москви з делегацією від Житомирщини.
— Мріяла ще й в Ленінграді побувати, але не вийшло, — зітхає жінка, мабуть, за нездійсненною своєю мрією. — Ще побувала в Ташкенті, коли їздила на присягу до сина.
На те в неї не вистачило часу, бо не тільки в передовиках ходила, а вже й у 18 років заміж вийшла. Дехто скрушно похитає головою: мовляв, куди так поспішала? Проте, як кажуть, у кожного своя доля. А вона дівчині і у 18 гарна посміхнулася.
Пішла жити до свекрухи. А що чоловікова мати, а що сама Марія добрі люди, тож з’ясовувати стосунки не довелось. Усе в них у мирі, все в злагоді. І чоловік Іван такий хороший. Любить понад усе ходити з молодою дружиною на гуляння, свята, у гості. Любується нею, коли та співає, танцює — їй бо’ ж у нього найкраща дружина: голосочок як у пташечки, танцює як лебідочка, і в очах вогник щасливий світиться, запалює до життя. А вдома яка господиня!
І два синочка їм в радість: старший — Петро, менший — Василь, молодший за брата на п’ять років.
— Так любувався мною мій Іван, коли я на гулянках співала, танцювала, — важко зітхає Марія Іванівна, — бо, мабуть, відчував, що короткий вік відміряно йому на цьому світі.
Знову на очі набігає сльоза.
— Працював мій Іван механізатором. Якось обробляли поля від колорадського жука. Надихався він тією хімією. Почав хворіти, довго по лікарнях лежав. Я старалась до нього кожного дня з’їздити, а треба ж було і на фермі попорати, і вдома щось зробити. А потім його не стало, ніякі ліки не допомогли. У 29 років залишилась вдовою, а мої синочки втратили батька. Старшенькому 11 рочків, меншенькому — 6. Треба нам на зиму дрова. Я молода, іду в ліс на заготовку дров, а зі мною мої синочки. Як згадаю, серце кров’ю обкипає. Позрізають нам у лісі дерева, а їх самим до толку треба доводити. Обрубую я те гілля, а Василько й Петро тягають його. Як зараз бачу моїх маленьких помічників за тією нелегкою роботою. Їм тільки шість і одинадцять, а вони вже трудяться, своїми маленькими рученятами тягають таку ношу.
Залишилась Марія жити зі свекрухою. Мови про те, аби вони йшли від неї, навіть не було. Жаліли одна одну, підтримували, ані сварок, ані непорозумінь. Дивується село: і як ото так можна? Не всі рідні діти з рідними батьками так ладять, а тут, можна сказати, чужі люди, і все у них мирно й спокійно.
На Марію почав заглядатись молодий чоловік із сусіднього села. Свекруха на те й каже:
— Хороший чоловік тобі трапляється, берімо його до себе. І вдома господар буде, і дітям батько. Та й добра він людина.
Отак через рік у їхньому домі поселився Микола. І знову село дивується: свекруха, можна сказати, з доброї волі прийняла в хату чоловіка для невістки, і знову в них ані сварок, ані скарг. Дехто не розумів, чи то справді так вони мирно вживаються, а чи просто ніколи не виносять сміття із хати. Є ж такі, що й прислухаються, й придивляються, та нічого в тій домівці не видивляться такого, про що можна попліткувати.
Думала Марія, що з Миколою доживатиме віку. Та... 1986 рік чорнобильським полином окутав землю. І з перших днів Микола працював на зруйнованому четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Зміни його були короткі — по одній хвилині. Збирали радіоактивні уламки. І так чотири місяці підряд. Повернувшись додому, пішов працювати в колгосп. Бачила Марія, що здоров’я в чоловіка тане на очах. Встановили діагноз — рак легенів, дали першу групу. Як відомо, отримати першу групу інвалідності у нас можна тоді, коли ти стоїш над прірвою, з якої мало хто вибирається. Миколі не вдалось вибратись — величезна доза опромінення дала про себе знати невиліковною хворобою, звела нанівець здоров’я, наклала відбиток на психіку.
— Пенсію він так і не отримав, — з гіркотою згадує Марія Іванівна, — усе відтягував. Казав, що не такий він хворий, аби оббирати державу. Та я все ж таки настояла, навіть сама в міністерство їздила. Збирали документи, та не встигли. Отак одне за одним пішли з життя свекруха, другий мій чоловік. Думала, що після таких втрат на тому все закінчиться...
Переводить подих. Видно, важко даються жінці спогади.
Раділа мати за дітей, коли одружувались. Хороших невісток привели на благословення до матері. Просила в Бога для них гарної долі. Була щасливою, коли народжувались онуки: в Петра, що нині з родиною живе в Чоповичах, і у Василя народились по сину і дочці. Тішиться материнське серце — все добре у дітей. Думала, отак й доживе віку з усіма своїми синами, невістками, онуками.
— Одній моїй невісточці не судилось самій дочекатись онуків. У сорок п’ять її не стало. Раптова втрата нам як сніг на голову. А жив же Василь із Людою так дружно, мов ті пташечки, мов соколята. Звалилось горе на нашу родину. Ніяк не могли оговтатись. Бачу, як Василько тужить за дружиною, як побиваються діти, а в мене, мов рана на серці. Але ж жити треба.
На дев’ятий день після похорону сниться Василеві сон, що він з букетом квітів мається йти до знайомої на день народження. Та Людмила уві сні каже йому: «Ні, ти Валентину поздоровляти не будеш. Ти підеш зі мною». А то сниться, як невістка прийде у двір і чекає когось. Інні, Василевій доньці, снилось, як мати гукає батька. Від тих снів тривога. Списували на те, що все від пережитого, від нервів.
— А через три місці не стало й Василя. Отак раптово обширний інфаркт... Думала, не переживу...
І знову в очах жінки сльози. Що сказати? Хіба можна знайти якісь слова, щоб заспокоїти матір, яка втратила свою дитину? Немає таких слів, немає таких ліків, аби вилікували від пам’яті про найдорожчих людей. Ця трагедія забрала здоров’я. Цукровий діабет, інсульт... Та Марія Іванівна не скаржиться. Ходить до церкви, молиться за душі рідних, яких уже немає на цьому світі, молиться за тих, хто живий, хто для неї зараз найдорожчий, просить для них щастя на довгі роки, молиться за всіх добрих людей.
Відраду знаходить і у вишиванні. Коли працювала, то часу було менше для улюбленого заняття, пішла на пенсію — увесь вільний час у вишивці. Радіє, що вишивають і внучки.
— Вони, щоправда, більше бісером вишивають. Мої очі для такої роботи вже непридатні, — каже жінка. — Інна гарно вишиває. А щоб ви бачили, яку гарну кофту бісером вишила собі Таїса.
З любов’ю розповідає Марія Іванівна і про інших онуків — Павла, Вадима, про те, яка хазяйська родина старшого сина Петра. Вона завжди рада бачити їх усіх у своїй хаті, для них завжди свіжі вареники, млинці, а головне — її материнська любов, яка вилилась у барвистих вишиванках. Де стільки візерунків можна взяти?
— Узори беру зі старовинних вишивок, — розповідає жінка, — буває, в когось прийдеться до душі вишивка, то перешиваю, то з журналу, то сама щось додаю до вишиванок. У нашому селі чимало рукодільниць, жінок, що вишивають.
Називає їх. Розповідає про кожну з любов’ю. Здається, для цієї жінки поганих людей у світі не існує. Можливо, тому у неї стільки друзів, кожного вислухає, поспівчуває, чого інколи людям не вистачає. Та й не тільки місцеві, а й дачники, які постійно не живуть у селі, торують стежку до цієї хати. Біди, які жорстоко пройшлись по її долі, не озлобили жінку, не поселили в серці ненависті. Вона ні на що не скаржиться — ні на пенсію, ні на складне сьогодення, вона мріє подружити всіх онуків і просить у Бога миру на землі, здоров’я, щастя рідним.
Ідучи на електричку, оглянулась на хату Марії Іванівни. Біля воріт жіноча постать. І прийшли на пам’ять віршовані рядки:
Веселкою сплелися кольори
На рушничку твоєму, наче доля.
На нім — тобою прожиті роки,
Усі достоту, з радощами й болем.
Усе на нім: вечірняя зоря,
І росами умите раннє сонце,
На нім і сльози, й посмішка твоя,
Хатинка рідна і твоє віконце.
Ніна ПЕТРЕНКО.