Чель Шон — громадянин Норвегії. Раз побувавши в Україні, він уже не міг не приїхати сюди знову. Створивши у себе на батьківщині благодійний фонд «Ми не байдужі», він як волонтер не раз відвідував нашу країну, а точніше — Малинщину, з благодійною допомогою. Давайте сьогодні ближче познайомимось із цією людиною.
— Чель, наскільки мені відомо, це вже, можна сказати, ювілейний, сороковий, ваш приїзд як волонтера до Малина?
— Це і справді мій сороковий приїзд. Мені прийшлися до душі Україна, Малинщина, її люди.
— А з чого почалося ваше волонтерство?
— Усе почалося з того, що свого часу, а якщо точніше, то це було у 1995 році, наш пастор запропонував мені з’їздити в Україну з благодійною місією у складі делегації. По правді сказати, я не надто хотів їхати, але таки відважився. Вирішив просто подивитись на одну із країн, яка утворилася на пострадянському просторі. У моїй уяві це вимальовувалось, як щось сіре й невиразне. Однак я побачив усміхнений щирий народ, якому жилось не надто легко. У мене всередині ніби щось перемкнулось. За лише три дні перебування в Україні зрозумів, що у цій державі багато чого треба змінювати, що вона потребує допомоги, і я вже не міг знаходитись осторонь. Ваша країна подіяла на мене, мов магія. І з 1999 року я постійно приїжджаю сюди з благодійною місією, стараючись допомогти тим, хто цього потребує. І ось сороковий раз я знову в Малині.
— Цікаво, що норвежці знають про Україну?
— Я, приміром, живу у невеличкому містечку з населенням у чотири тисячі осіб. І там кожен знає про Малин в Україні, що я раз, а то й двічі на рік, їжджу туди. Багато хто сприяє у моїй благодійній діяльності. Я створив благодійний фонд «Ми не байдужі», тобто є його засновником і керівником. Самою назвою все сказано: ми не байдужі до того, що робиться в Україні, до тих людей, які найбільше потребують допомоги. Маю багато однодумців. Є люди, котрі мене не розуміють.
Проте всі норвежці знають, що Україна — це країна, де зараз іде війна, країна з тотальною корупцією.
— Кому, як правило, допомагаєте?
— Лікарням, будинку для престарілих. Тамтешні пацієнти дуже раді нам, як і будь-якій іншій увазі до них. Буваємо в інтернаті у Вишевичах. По мірі можливості надаємо допомогу багатодітним сім’ям. Є сім’ї, з якими знайомі давно, які нас уже зустрічають як рідних. Вчора, приміром, ми передали допомогу через місцевих волонтерів, які їхали у зону АТО. Допомагаємо всім, чим можемо.
На днях організували пасхальний обід для дітей з багатодітних сімей. Ті кілька годин, які провів із ними в розвагах, додали мені стільки позитиву, скільки я не отримав за місяць. Вони дуже комунікабельні, щирі, ввічливі, дякували за це свято.
— Оскільки я ніколи не була в Норвегії, то цікаво, чим відрізняється ваша країна від нашої?
— Усім відрізняється. І в першу чергу, природою. Я живу на заході країни, можна сказати на острові. Навколо нас океан-океан. Приїжджаю в Україну, а навколо — поля-поля.
У нас і люди живуть по-іншому. Якщо вдома ламається побутова техніка, її ремонтувати ніхто навіть не подумає, викидають і йдуть купувати нову. Так само купують нові авто. Це, перш за все, пов’язано з тим, що люди в нас заможніші. Вони не переймають питаннями виживання, як в Україні, вони живуть у своє задоволення.
Громадянин Норвегії, приміром, на будівництво власного будинку може взяти кредит. Інколи він безвідсотковий, а якщо і доводиться у банках виплачувати відсотки за кредит, то небагато — 2-3 проценти. Коли мені сказали, які відсотки за кредит беруть банки в Україні, мені стало, м’яко кажучи, досить дивно.
Сама по собі Україна — унікальна країна своїми звичаями, доброзичливістю, гостинністю. До будь-якого українця заходиш у дім, він обов’язково має тебе чимось пригостити, навіть якщо виймає останнє із холодильника. У жодній країні немає такого. І після поїздок в Україну потрібно сидіти на дієті, щоб привести себе в норму.
Хоча наша країна жила не завжди так добре, як зараз. Ще пам’ятаю часи своєї молодості, це років з тридцять тому. Ми тоді жили дуже бідно. Наша сім’я із чотирьох чоловік частенько ділила невеликий шматок хліба і одну сосиску на всіх. Зараз, на щастя, це залишилось тільки в спогадах. І Норвегія нині серед країн із найвищим рівнем життя.
— 30 років. Як вам вдалося за такий час підняти країну з нуля? Наскільки зрозуміла, норвежці жили не краще, аніж зараз українці. Нам поки що ніяк не вдається досягти якихось результатів.
— І справді. Я стільки років їжджу в Україну, мені здається, що за цей час повинно щось змінитись на краще, а тих змін не видно. Усе застигло на місці. Щоб зрушити це все, змінити життя на краще, потрібно почати з керівництва. Потрібно обирати й ставити на високі посади людей, які вболіватимуть за державу, а не за свою кишеню, думатимуть про те, щоб зробити для країни щось добре для людей, а не для себе.
А ще потрібно людям самим згуртуватись і робити все для покращання життя. Небайдужість усіх до того, що діється довкола, — теж одна зі сходинок до успіху.
Зараз той, хто працює в Норвегії, сплачує податки. Це гроші, які йдуть у країну й, можна сказати, що повертаються назад до людей, тобто гроші функціонують у системі.
Мене ж дивує те, що в Україні багато хто працює неофіційно, в «тіні». Такі люди не сплачують податки, а це неабиякі втрати для бюджету. Таку систему я зустрічаю вперше. Про яке економічне зростання можна говорити? Потрібно створити такі умови для розвитку бізнесу, підприємництва, щоб люди самі виходили з тіні, адже від того і їм буде вигода, і державі.
— Благодійна діяльність забирає багато часу. Ви не працюєте?
— Колись у себе на батьківщині я працював механіком. Потім з’явились проблеми зі спиною. Довелось іти на пенсію.
Відколи займаюсь благодійністю, на це дійсно потрібно чимало часу. Люди цікавляться, де ми беремо кошти на допомогу, на проїзд. Одним із основних джерел доходів є благодійні ярмарки. Так, буває, їздимо на фабрику з виготовлення ялинкових прикрас, що у Клавдієво. Закуповуємо новорічні іграшки, затим на ярмарку продаємо їх. У себе на батьківщині влітку організовую благодійні фестивалі, на які печу і продаю млинці. Це теж кошти. Шукаємо й інші джерела для віднайдення коштів.
— Не виникає бажання кинути все в один момент і зажити собі спокійно в себе вдома? Усе ж таки це клопоти, переїзди.
— Ні, такого немає. Ця діяльність мене затягнула і я вже не можу інакше. Кожного разу у складі нашої делегації з’являються нові люди. Тож перед відправленням автобуса я встаю і попереджаю новачків, що, мовляв, подумайте зараз і залиште автобус, якщо не хочете, щоб ця подорож вас затягнула, як колись мене. І часто я буваю правий: людина, котра побувала в Україні, знову й знову повертається сюди.
Кожного разу наша делегація буває різною, як за кількістю бажаючих поїхати сюди, так і за віком, і за професіями. Може їхати делегація із чотирьох чоловік, а може в ній бути й двадцять. Цього разу приїхало одинадцять. До всього того, що ми побували там, де потрібна допомога, ще з’їздили й на екскурсію в Чорнобиль. Через цю сумну «визначну пам’ятку» Україну теж знають у світі. Картина закинутого міста, прекрасна природа, котра таїть у собі небезпеку, справляє гнітюче враження, попереджає, що люди повинні берегти цей тендітний світ.
— Знаю людей, яких затягує сам процес поїздки. Відчуваю, що вас тягне в Україну не тільки бажання змінити обстановку, бо для зміни обстановки можна, приміром, поїхати у тепліші країни, щоб гарно відпочити.
— Більшість моїх земляків так і робить. Їдуть відпочивати, хто куди бажає — туристичні подорожі, на курорти. А я, на відміну від них, навіть не можу уявити, що пропущу поїдку в Україну, до Малина і кудись поїду. У мене виробилась стійка залежність — потреба бачити щасливих дітей, людей. Для мене найбільше задоволення — зробити когось щасливим, аніж купити новий автомобіль. Це велике моральне й духовне благо. У людини, видно, закладена потреба допомагати іншим. І коли вона використовує цей потенціал, закладений у ній природою, отримує духовне полегшення.
Коли мене запитують про плани на майбутнє, я відповідаю коротко: «І далі працюватиму в цьому напрямку». Інакше я уже не можу.
— Коли повертаєтесь із чергової поїздки додому, везете з собою щось із України на згадку?
— Звичайно. Але найбільше люблю закуповувати гречку. Так-так, саме гречку. У Норвегії цього продукту немає. Я коли вперше спробував її, вона прийшлася мені до душі. От і вожу її з собою на батьківщину. Дехто з моїх земляків, спробувавши гречану кашу, теж полюбляє нею поласувати. Проте значна частина тих, хто спробував її, відмовилися. Уже звикли до нашої традиційної кухні. Що ж, як кажуть, кожному своє.
— Хоча наступне запитання й не стосується нашої основної теми, проте все ж таки задам його заради цікавості. А що полюбляють їсти норвежці?
— Основу норвезької кухні складають риба та інші продукти моря. Рибу їдять в смаженому, копченому, вялена вигляді. Найбільш популярні тріска, оселедець, камбала, палтус. Великим попитом користуються страви з відварних лосося і горбуші під білим соусом з овочевим салатиком. Люблять мої земляки супи овочеві, рибні, мясні, часто заправлені борошном, з фрикадельками. Повсякденне їжа жителів сільської місцевості складається з копченої оселедця і відвареної картоплі, а влітку з житнього молочної каші.
Люблять фрикадельки, приготовані з фаршу свіжої риби, молока, солі і щіпки крохмалю. Блюдо приправляють соусом з креветок.
Норвежці люблять пудинги та паштети. Влітку вони споживають салати зі свіжих огірків з сьомгою. Славиться норвезька національний сир, виготовлений із козячого молока.
Говорити про норвезьку кухню можна багато: і про святкові страви, і про те, чому надають перевагу в тій чи іншій місцевості. Проте українську гречку я теж дуже люблю.
— За стільки років Малин, певно, для вас став уже ледь не другою батьківщиною?
— Звичайно. У мене тут є гарні знайомі, друзі. Я зупиняюсь у родині Надії Гостін, яка очолює нашу благодійну організацію на Малинщині. Це прекрасна сім’я. Її дочка Маша, яка одночасно є для мене й перекладачем, гостювала у моїй родині в Норвегію. У Малині мені завжди раді, порадять, що і як краще зробити, навіть що одягнути в тому чи іншому випадку. Познайомили мене зі звичаями і традиціями українців. Данилко, син Надії, — мій хрещеник. Тож у Малині, можна сказати, живе моя рідня. Тут мене комфортно й добре.
— Щоб ви побажали малинчанам, українцям?
— Побажав би якнайшвидшого виходу з економічної кризи. Розумію, що війна забирає багато ресурсів, сил. Проте потрібно не впадати у відчай, об’єднатись, як колись це зробили ми, норвежці, щоб не було в суспільстві розшарування, обирати у керівники тих, хто зацікавлений у тому, щоб щось робити для держави, для людей, а не для себе. Тільки об’єднане суспільство може досягнути успіху.
— Приємно, що в Норвегії є люди, котрі знають нашу країну не з сухих повідомлень у засобах масової інформації, а самі приїхали й побачили, яка у нас прекрасна земля, хороші люди. Думаю, не помилюсь, якщо висловлю від імені тих, кому ви допомагаєте, вдячність за щирість почуттів до нашого народу, за гарні відгуки і небайдуже серце.
Ніна ПЕТРЕНКО.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
